Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона не навколишня, вона полонена, — відповів офіцерові молодий чоловічий голос і, здається, його власник навіть підборами клацнув.
— Добре, що вона робить серед припасів? — Уточнив офіцер.
— Та перетягли її. Я особисто цю красуню до інших полонених відніс і замкнув, щоб не втекла, — буркливо озвався хтось.
— Ага, — похмуро сказав офіцер. — Марку, завтра ж поясниш екіпажу, чому з магами не можна поводитися так само, як з рештою полонених. А цих шанувальників розваг – за борт.
— Але вони ув'язнені, яким дали шанс відпрацювати... У них мітка, потонуть, як тільки від корабля відстануть, — сказав хтось.
— Вони не скористалися своїм шансом, — чітко сказав офіцер. — За борт цю наволоч. Мені не потрібні в екіпажі люди, які не знають, що таке дисципліна, і намагаються змусити мага спалити себе та корабель.
За спиною Ліїн почалася метушня, мабуть, сиплий з приятелями за борт не хотіли. Потім хтось почав присягатися, що він більше ніколи, що це був останній раз, що він не винен у тому, що прокляті маги нічим від звичайних дівок не відрізняються. А Ліїн сиділа і дивилася на офіцера знизу вгору. І чомусь була впевнена, що полетить до каменеїдів слідом за тріо, що проштрафилося.
— Ти, — нарешті сказав офіцер. — Поводься тихо, ненавиджу жіночі крики.
Ліїн кивнула. Вона жіночі крики теж не любила, але ж спрацювало.
— Ще маги там є? — спитав у когось офіцер.
— Наче ні, але хто їх знає? Там половина не жильці взагалі, ніколи було їх сортувати.
— Марк, піди, подивися і постарайся, щоб я більше про це не нагадував, — наказав офіцер.
Потім поплескав себе по боці, озирнувся, знайшов когось очима і велів:
— Це до другої гостьової каюти, і щоб я нікого навіть поблизу не бачив.
Після чого розвернувся та пішов.
А Ліїн, котра майже знепритомніла, підхопили під руки і кудись повели. Спочатку в темряву, потім сходами нагору, потім палубою до чергових сходів. Заштовхали її в результаті в досить пристойне приміщення, яке можна було б прийняти за готельний номер, якби воно не було таким крихітним. Двері замкнути не забули, хоча Ліїн тікати не було куди. Та й сил на це не було. Хотілося звернутися калачиком на підлозі і заснути.
Ліїн насилу сіла, досить довго і бездумно витріщалася на ліжко, чомусь розмірковуючи про те, чи можна вимкнути прокляті магічні лампи, що освітлювали каюту. Потім за спиною відчинилися двері. Дівчина повільно, всім тілом обернулася і втомлено подивилася на офіцера. Він відповів їй гидливим поглядом.
— Це тобі, красуне, — останнє слово він виплюнув, як особливо гидку лайку.
Підійшов, нахилився, схопив Ліїн за руку і заклацнув на зап'ясті гарний срібний браслет.
Ліїн верескнула від холоду, що розлився по руці, затрусила долонею і навіть не помітила, куди проклятий офіцер подівся.
Він одягнув на неї блокатор. Добре хоч браслет, бо деякі люблять розважатися, чіпляючи на бранців нашийники. Але навіть із браслетом тепер у Ліїн взагалі жодних шансів не було. Ні на що. Вона навіть захистити себе не зможе. Ні від кого. І якщо відрубати кисть, як це зробив якийсь герой у давнину, її це не врятує. Ліїн для магії були потрібні обидві руки.
Дівчина сполохано покрутила браслет, намагаючись знайти клямку, але він здавався цільнолитним. Потім вона трохи побила кулаком по дверях, сама не розуміючи навіщо. А потім притулилася до них і заплакала. І, схоже, так і заснула. Тому що потім, зовсім несподівано, виявила себе під тими самими дверима. З онімінням в шиї та ломотою у спині.
Плакати більше не хотілося. Щось робити — теж. А сидіти під дверима було безглуздо. Тому Ліїн підвелася і пішла до ліжка. Встигнувши зробити два кроки, вона натрапила поглядом на металеве дзеркало. З його глибин на Ліїн дивилася страшна розпатлана істота з опухлим, в синцях обличчям і порожнім поглядом.
— Красуня, — пробурчала Ліїн, погрозивши їй пальцем. — І як цих недоумків могло таке спокусити? Нормальний чоловік би погидував.
Висловившись і трохи подумавши, Ліїн хихикнула, згадавши реакцію офіцера на себе кохану. Ось він, схоже, нормальний чоловік. Правильно дивився.
Хихикнувши ще раз, Ліїн таки добралася до ліжка і звалилася на нього. У брудному одязі, заляпаному чиєюсь кров'ю.
Зате спалося на цьому ліжку чудово. Навіть кошмари не мучили разом із поганими передчуттями.
Завтра воно якось буде. Навряд чи добре, але з цим вона вже нічого не може вдіяти.
Схоже, бути безпорадною вівцею не так і погано. Спокійно дуже, бо ні про що не треба думати. Навіщо думати, якщо від твоїх думок та рішень нічого не залежить?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.