Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Тут можна пірнати, – показав на притоптану траву Лікраніель.

Герман обійняв мене і шепнув на вухо: «Дякую тобі. Все добре, не хвилюйся». Я зашарілася. Він торкнувся губами моєї щоки, я посміхнулася. «Все буде добре», – повторив він і ми пішли до хлопців.

– Ми з Кхиброю підемо далі. Не хочу потім у мокрій сукні ходити. Хоча, не факт, що полізу у воду. Вона, скоріше за все, крижана, – видала я.

– Вода у водоспаді не замерзає і взимку. Плюс двадцять п’ять навіть у костоборі та стужалі, – сказав Лік.

– Чому? – поцікавився Герман.

– Кожен потік бере початок у надрах сплячого вулкана. Усі сім джерел гарячі, остигають тут, на поверхні. Якщо піднятися в Зорекрилі гори, до кальдери Огралліяза, то можна побачити, як різнокольорові струмки витікають на поверхню. Через це вулкан називають ще Райдужною горою. Струмки оперізують його і річкою, яку ми звемо Семиводною, і мчать до бухти Семи Стихій. Тільки щоб це побачити, потрібно підлетіти на грифонах, драконі або крехтенслоксах.

– Це хто? – почувши знайоме слово, запитала я. Саме про них говорив архімаг.

– Це наші милі пухнастики, – усміхнувся ельф. – Якщо Рані дозволить, то я вам їх покажу. Не дай боги з ними зустрітися навіть серед білого дня – розірвуть. Це три в одному: і бойова одиниця, і засіб пересування повітрям, і незамінний верхолаз. Крехтенслокси – величезні шаблезубі крилаті кішки.

– Ех, покататися б на такому, – мрійливо протягнув Богріс.

– Спробую вмовити братів, або ще когось покатати на їхніх крехтенслоксах, але не гарантую, що дозволить.

– Я б теж не відмовилася покататися на такому котику, – усміхнулася Кхибра.

– Кажу ж: спробую вмовити когось зі свого численного сімейства. Але заради безпеки можуть заборонити.

– Чому?

– Вони прив’язані до господаря. Але якщо господар накаже перевезти когось, то звір беззаперечно підкориться.

Ми з Кхиброю мрійливо зітхнули – почуте не зменшило бажання покататися на них – і пішли вниз. Неабияк відійшовши від хлопців, що вже хлюпалися у річці, ми зупинилися на невеликій галявині біля густої старої верби, хоча, тут вона могла називатися по-іншому. Її гілки торкалися води й, здавалося, що листя поперемінно ставало то синім, то червоним, то помаранчевим, то фіолетовим. Залежно від того, який потік їх омивав. Видовище зачаровувало: вода різнобарвна й абсолютно прозора.

Поки я заворожено спостерігала за листям, Кхибра зняла з себе одяг і увійшла у воду. Тролиця йшла обличчям до мене, розплітаючи косу. Вона мружилася від задоволення, усмішка не сходила з обличчя. Волосся змійками впало на груди й лягло на воду, роблячи подругу схожою на сирену.

– Заходь, – замуркотіла від задоволення Кхибра.

– Шафране, ти ще тут?

– Угу, – пропищав клоп.

– Підглядаєш...

– А тобі шкода, так?

– Шафране!..

Клопу не довелося двічі повторювати, я почула тихий зітхання і дзвін крил – полетів. Я із задоволенням скинула сукню і занурилася в теплу воду. Тролиця лежала на спині, вхопившись рукою за гнучкі вербові гілки. Я пішла за її прикладом. Не помітила, як очі заплющилися. Мене погойдувало на воді. Тільки я, плескіт хвиль і шум водоспаду вдалині.

І тут відчула, що до щиколоток, як у трансі, тягнуться водорості. Я скрикнула, стрепенулася і негайно з головою пішла під воду. Мене таки щось тягнуло вниз. Це щось було цілком матеріальним – на нозі зімкнулися чиїсь довгі прохолодні пальці. Невже водяний дух вирішив поповнити ряди своїх спокусниць? Найменше у світі хотілося стати водяницею. Я затремтіла. Мені вдалося виринути й зробити глибокий вдих. Потім я різко перекинулася, відштовхуючи того, хто схопив за ногу, пірнула глибше і попливла до берега. Мені здалося, що ногою я відштовхнула щось слизьке і гаряче.

Яке ж було моє здивування, коли виринувши на поверхню річки й шумно хапаючи повітря ротом, щоб знову пірнути, побачила перед собою морду сріблясто-синього змія. Його велику голову прикрашали загнуті назад срібні роги. Смарагдові очі хижо примружилися, з пащі висунувся роздвоєний червоний язик. Змій зашипів. А щиколотку сильно стиснули чиїсь пальці. Ноги ледь торкнулися дна. Я стояла навшпиньках, широко розставивши руки, щоб не потонути. Ні, я нормальна, і знаю, що у зміїв немає пальців. Напевно. Хоча, вже не впевнена.

– Ш-ш--що ви забули тут, смертні? Навіщо розбудили мене? Ш-ш-ш!..

– Вибач, ми не хотіли тебе будити, – я озирнулася і побачила Кхибру, що стояла по пояс у воді. Її довге волосся повністю приховувало груди. Вона тримала в руках довгу сучкувату палицю і йшла до мене на допомогу.

Змій це помітив.

– Ш-ш-ш! Кинь палицю, дурна тролиця! – загрозливо зашипів він і розкрив пащу.

Ікла у змія були завбільшки з мій вказівний палець. Такими якщо прикладеться, то навряд чи виживеш. Але подруга і не думала кидати знайдену зброю.

– Я зараз хлопців покличу, – пообіцяла я. – Вони маги, вмить тебе спопелять.

Змій якось дивно зашипів, я приготувалася до найгіршого, але придивившись, зрозуміла, що він сміється.