Читати книгу - "19 сходинок у Банхорті , Наналі Найт"

 Після вечері я з сестрою одягли щось тепле зі своєї одежі і пошкандибали до парку. Аріана пленталася позаду, а я в темряві спокійно знаходила шлях до потрібного місця.
-Це точно тут?-питає вона.
-Точно, я з Саймоном вже не раз ходила сюди.-відповідаю я, допомагаючи тепер їй перелізти через колоду.
-А скільки разів ви туди ходили?
-Два рази тільки...
-Ясно.-пустила смішок Арі.
 Ми дійшли за пару хвилин дісталися до сходів, тих самих, що лише дев'ятнадцять. Я дивлюсь на час у телефоні, зіщулюю очі від світла.
-Ах, ще п'ять хвилин чекати.-видихнула.
-На що чекати?-не витримувала сестра.-Ти можеш хоч щось пояснити?
-Не можу, це державна таємниця.-всміхаюсь у відповідь.-Якщо розповім, то не буде так цікаво.
 Вже десь чотири хвилин Арі то ходила туди-сюди, то навкруги мене або сиділа в телефоні. 
-Ну все, більше чекати не буду!-хотіла вже йти вона, але я її зупинила, ухопивши за плече.
-Зачекай ще хвильку.
-Та я вже...Ого!
 Ліхтарі у парку увімкнулись і з кущів та дерев вилітають зграєю знову світлячки у нічне небо. Здивування у сестри було менше, ніж у мене першого разу, але враження було від цього.
-Дійсно гарно, дякую, що зупинила.-всміхнулася вона.-Це там парк?
-Так, ходімо.
 Я узяла її за руку і повела до сходів. Коли ми спускалися, я не помітила одразу камінь на одній зі сходинок і спіткнулася об нього. Покотилася разом з сестрою униз, розляглися на землі.
-Вибач, я не хотіла!-почала я, підповзуючи до неї, вона лежала переді мною обличчям від мене.-Я не помітила камінь...
 Я бачу, що її плечі тремтять, перелякано озираюсь навкруги, нікого нема. 
-Арі, ти плачеш?-питаю я, торкаючись її плеча. Вона перевертається до мене обличчям і регоче, наче почула смішний жарт.
 Через те, що вона сміється, сміюсь тепер я. Ми регочемо сидячи на холодній землі, коли тільки заспокоїлися, Арі почала хрюкати і через це ми знов заливаємося сміхом.
Коли вже заспокоїлися і давились повітрям, Аріана підвелася. 
-Досить реготати наче чайка, ходімо.-простягла вона мені руку. Я узялася, підвелась на ноги і ми пішли на лаву посидіти.
-Цікаве місце, мені подобається.-каже вона, оглядаючись на статую.-Це пам'ятник для засновника?
-Так! Саймон казав, що він любив троянди, тому усюди їх садив.-повідомила я.
-Цікаво. Це тоді ти гуляла з ним, коли почалася метушня?-питає вона, а я ледве про що саме каже.
-Ти про випадок, що побилась з його сестрою?
-Гм, так.-почервоніла від сорому сестра.
-До речі, через що ви почали це?
-Вирішила розказати їй про свій випускний, але вона з наглості почала сміятися з мене.-спокійно розповідає Арі, наче це буденність. 
-Ох, зрозуміло.-киваю.-Ну, вона винна не менше, все ж таки.
-Згодна, але я теж перебільшила. 
  Мовчки дивились у різні боки.
-Годі про сумне. Розкажи мені краще, тобі подобається Саймон?-питає та, підморгуючи.
-Та годі, и ти туди ж?!-червонію тепер я.-Ми просто друзі.
-Та годі тобі, мені можна довіряти. Навіть якщо і друг, то він ну ду-у-же симпатичний.
-Так, є таке. Але, гадаю, я не більше ніж звичайна подруга для нього.
-Чому так кажеш? Ти у нього питала??
-Ні, але не дуже схоже, що я йому приваблива як ... дівчина. Хоча... 
 Згадала момент на сходах. Але вирішила не згадувати це при ній. 
-Що? Що?!-не терпілося взнати Аріані. 
-Та нічого. Давай пройдемося?
-Ну, добре.-закотила очі та, ми ходили кругами по парку. 
 Розказували дрібниці одна одній, помічаю, що небо вже потроху закривають хмари, піднімається вітер, а потім грім, який закладає мої вуха.
-Мабуть, буде дощ.-повідомила Арі.-Нам треба йти. Найя?
 Я стою на місці, моє тіло наче паралізувало від страху. Я вже забула як боюся грому та інших негод. 
-О Господи, Найя!-чую ледь сестру, вона нахиляється та дивиться мені в очі, намагаючись знайти ознаки паніки в мої очах.-Ти мене чуєш?
 Але я не можу відповісти, відчуваю як тяжко у грудях. Не можу видихнути чи вдихнути. Вона накидує мені на голову каптур і бере міцно за руку, веде до сходів. Грім ще сильніше вдаряє по моїх вухах, однієї рукою прикриваю вухо. Бачу в небі блискавку, що роздирає хмари, на очах в мене вже сльози.
-Арі, мені страшно.-шепочу я.
-Я знаю, але нам потрібно дістатися дому.-відповідає вона.-Тримайся за мене, добре?
-Добре...
 Коли ми піднялися, вже моросив дощ. Шлях додому для мене був як сон. Спочатку ми перестрибнули колоду, йшли тротуаром вздовж будинків. Вже на середині шляху ми бачимо маму та тітку Бріанну із парасольками. Я одразу побігла під обійми мами, а сестра пошкандибала під парасольку Бріанни.
-Хутко додому.-наказала Аріана і ми дісталися свого будинку. Одразу побігла у душ, сховалася у теплу воду, щоб заспокоїтися. Давно вже не відчувала такого жаху. 
А потім за мною одразу пішла грітися сестра. Мама повідомила, що заваре мені чаю, а Бріанна знайде мені печива.
 Я сиділа у своїй кімнаті на ліжку, загорнувшись у покривадло. Штори прикривали вікна, а у вухах у мене навушники з музикою, щоб не чути негоду назовні. 
 Через час бачу від Кріса повідомлення: "Зайди до мене, це терміново". Я одразу підводжусь і біжу до нього у кімнату, він здивовано дивиться на мене у покривадлі та з навушниками на шиї.
-Що з тобою? А...В тебе ж астрафобія, вже забув.-киває він.-Як ти?
-Більш менш.-відповідаю я.-Що сталося?
 Вуста брата зіщулились в одну тоненьку смугу, він розвернув до мене екран свого телефону.
 На ній була сторінка з соц.мереж з фотографіями моїх малюнків з скетчбука без надписів.
-Я добре пам'ятаю твій стиль, Найя.-каже Кріс, серйозно дивлячись на мене.-Ти ж не хотіла начебто робити сторінку собі? Чи передумала?
-Ні, я не робила ніякої сторінки!-повідомляю я.-Це хтось мої роботи зливає в інтернеті!
-Я про це ж і подумав.
 До нас заходе Аріана у піжамі.
-Ось де ти.-бурмоче вона.-Я тебе, Найя, усюди шукаю. Мама вже заварила чаю нам, спускайся.
-Добре,-киваю.
-Зажди, а що це?- Арі вихоплює телефон брата з його рук і роздивлялася лише одну з моїх робіт. Де вона була заплаканою у сукні.-Найя, це ти намалювала?!
-Так, але...
-ТИ БЕЗ...-почала вона, але видихнула повітря, стримуючи себе.-Ти без дозволу виклала це?! Не можу повірити, що ти це зробила, Найя.
-Зажди, Арі, я все поясню!
  Сестра роздратовано кинула телефон у бік брата, він ледве зловив його. Вона вийшла та закрила перед моїм носом двері. 
 Знову все по колу. Тільки ми налагодили стосунки, як щось трапляється і все руйнує.
-Ти як?-питає пошепки Кріс.
-Не дуже, але звикла.
-Не розумію, як таке можливо: скетчбук у тебе, але хтось зміг усе злити в інтернет і набрати популярність? Хіба що...
-Хіба що його використали, коли він не був у мене.-закінчила я.-Це Саймон, я впевнена.
-Що?-закліпав очима той.-Мені не почулося?Я щось пропустив?
-Так, коли ми йшли з вагону, тоді мій скетчбук випав з сумки.-розказую я.-Тоді його підібрав Саймон, а потім віддав.
 Кріс зрозумів усю ситуацію і спохмурнів. 
-А мені вже він подобався.