Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А: — …есей.
Б: — Так, не есей, не стаття, не фейлетон… Там є сюжет, персонажі, діалоги, вийшло десь дванадцять книжкових сторінок. То цей текст я з чистою душею можу назвати оповіданням. Один-єдиний суто художній твір — і той написаний на замовлення.
— Добре, уточню питання: думати на рівні ідеї такого твору, тобто і не тільки мріяти, а виношувати в собі, мати таку ідею?
Б: — Бачиш, я теоретично багато знаю про це, а головне, знаю те, що тобі скаже кожен романіст: ти ніколи нічого не виносиш, якщо в певний момент таки не сядеш і не почнеш писати.
— Але…
Б: — Не збивай, я й сам прекрасно заплутаюсь. Можна скільки завгодно собі думати, що ось, є добра тема, а в Україні сотні добрих нерозроблених тем, і тепер її треба лаконічно й водночас поліфонічно виписати, з усіма тими контрапунктними сюжетними лініями, але… Найкоротші колонки для «Країни» я так і виношую, їду в маршрутці чи мию посуд і складаю, як вірші. У день здавання я таку колонку напам’ять знаю. Але для «Збруча» вже так не йде, бо більший обсяг… Ага, я ж обіцяв, що заплутаюсь. Ну, мабуть, я хотів сказати, що романи — не колонки, їх треба сідати і писати. А я не сідаю і не пишу.
— Ти пережив складний діагноз, мав операцію з невідомими наслідками. В той час ти не шкодував, що, може, не все ще написав?
Б: — Знаєш, певно, наші організми мудріші за нас, у критичні моменти блокуються якісь частини мозку чи чого там. Я не переживав ні особливого страху, ні жалю, таке просто відбувається завуження свідомості: є мета, концентруєшся — і вперед. Правда, сам не дав би ради, але сім’я і друзі зайнялися всіма організаційними справами, я тим усім не мусив перейматися. Наші лікарі сказали: ситуація не аж така погана, але ми цього з технічних причин не прооперуємо, збирайте гроші і їдьте за кордон. Це як у грі, у тому ж футболі: бий і біжи, бо думати й переживати вже пізно. Або зарано. І це справді все швидко відбулося, між першим діагнозом і операцією — кілька місяців…
А: — Це не дуже швидко, на мій погляд. Як для пограничної ситуації.
Б: — Так, але перший діагноз — найгірший з огляду на тип пухлини — невдовзі не підтвердився. Тоді виставляли ще кілька і знову сумнівалися. І я сказав собі: якщо лікарі сумніваються, то чому ти маєш бути впевненим? Що не точно, того ще нема. А вже від останнього встановлення діагнозу в Німеччині до операції минув усього тиждень. І друзі машиною возили мене той тиждень, показували німецькі красоти, потім ще в Амстердам завезли. Тактовно, щоб я не здогадався, перемикали мою увагу на інші речі. Так що досить швидко…
— Але, все-таки, як свідомість це все сприймала?
Б: — Не знаю, як це назвати. І не знаю, чи треба це все розказувати. Були такі «тріпи» з картинками, приємними в основному. Гуманні німці не лише операцію, а й попередні дослідження робили мені під наркозом. І я ще від тих 5-ти чи 6-ти наркозів не зовсім відійшов. Відчуваю ще таку тупість якусь, повільніше голова думає.
— Тугість радше.
Б: — Якщо хочеш те саме сформулювати політкоректно, то хай буде тугість. У кожному разі лікар на прощання сказав: «Станом на сьогодні ти не вважаєшся онкологічно хворим, живи нормально». А я, думаючи, що жартую, кажу: «Що, і пива можна випити?». А він серйозно: «Сьогодні не можна. А за якийсь місяць буде можна». Чого ще бажати? Лікар сказав, що не хворий, то так і стараюсь — жити нормально.
— Ти оце сказав: «Не знаю, чи варто розказувати». Наскільки це є допустимим… ні, не те що допустимим, а певне психологічне оголення перед світом. От, наприклад, читав Кундеру і думав: автор у своїх творах викладає все, що в нім є, часто в тому числі і свій сексуальний досвід, про який не відважиться говорити з друзями в приватній розмові, а він про це пише всім. Ховаючись, звичайно, за ліричного героя, але ближче оточення впізнає, хто є хто, чи може реконструювати з літературного твору реальне приватне життя. Наскільки ця можлива реконструкція стримує автора?
Б: — У нас з Юрком тут мусять бути трохи різні відповіді, бо все-таки колонки чи есеї, чи фейлетони — це не ті жанри, в яких я мав би ділитися інтимними подробицями з читачем. Навіть якби й хотів, то там це недоречно. Але я й не хочу, не варта колонка того, щоб оголятися перед незнайомими людьми і створювати собі проблеми в родині. З романами ж буває по-різному, бувають романи, які витягують з автора все… Не лише в сенсі опису реальних людей і своїх стосунків з ними, а в сенсі видобування з себе якихось психологічних глибин, фобій, маній, фантазій, інших малопривабливих речей. Близьким це може завдавати болю. Хоча письменник ніби має оце жанрове прикриття, може сказати: «Кохані, це ж роман, фікція, не сприймайте так буквально». Щасливі ті письменники, чиї сім’ї це розуміють.
— Ти ж сам кажеш: «ніби»…
А: — Але ось ти це сказав — ніби. Бо ти відчуваєш як досвідчений читач, ти знаєш, що це «ніби». Це навіть не моє намагання намахати читача-профана,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами», після закриття браузера.