Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Без покарань блискавками неугодних, без кар єгипетських та інших жахіть. Якщо втілення чистих Любові і Світла називається Ісус, значить, вірю в Нього. Якщо Рід – значить, це воно саме. Здається, що ім'я для Нього не головне. Якщо Він створив взагалі все – Йому це не потрібно…

– Ек загорнув, – промовив Парамон, – але, по суті, так.

– Але все-таки, Парамон. Ти ні слова не сказав про християнство, іслам, юдаїзм? Справді, як із їхніми Богами?

– А що з ними? – Перепитав домовик. – Вірять і вірять люди. Може, їхній Бог і справді Той Самий, Абсолют. Лише імена різні. Але родин, які ведуть свій рід від них, немає. А якщо й давали комусь Подих, то про це вже й не згадаєш…

– Ти вже вкотре згадуєш Подих, Парамон. – Я вирішив змінити тему на те, що мене цікавило зараз ще сильніше. – Це на кшталт дару такого?

– Так, та не зовсім так, Ха.. Віктор. – Обережно почав дух будинку. – Трапляється в дивних сім'ях, що деякі їх члени ще при народженні отримують знаки уваги чарівних створінь або богів – Відмітини. Іноді навіть протягом життя одержують, а не з народження. Наприклад, лісовик може навчити людину бачити лісові стежки або говорити зі звіром. І це буде Іскра лісовика. Якщо та Баба Яга навчить жінку літати навіть без будь-яких інших чар – це Дар Яги, як молодшої богині. Відмітини від Старших богів називаються Принципами.

Якось чудова сім'я Остапенка, яким я служив вірою та правдою півтори сотні років, стала на шляху володаря Принципа Деметри. Дивні сім'ї тоді жили часто в заміських маєтках, щоб можна було практикувати магію далеко від цікавих очей смертних...

– Якщо не хочеш продовжувати, не варто, Парамон. Я бачу, що це не найвеселіша історія… – По домовикові справді було видно, що події тих днів були вкрай сумними.

– Нічого, Хазяїне. Ти можеш і мусиш знати про мене все. Я продовжу. – Вперто заявив цей маленький дідусь, на що мені залишалося лише кивнути.

– На мої біду, все, що я встиг дізнатися, це прізвище, до якого належав той негідник – Церерадис. Не знаю, наскільки його сімейство потужне в плані магії, але моїм Остапенкам вистачило одного цього молодика.

Проковтнувши ком, домовик продовжив. І я не знаю, чого йому коштувало змусити голос не тремтіти.

– Все сімейство було тоді у зборі, у заміському маєтку. Малі діти, Ксанка та Оленка, гралися з кіньми, старші були зайняті. Дворовий прийшов до мене і сказав, що відчуває загрозу. Однак сигнальні чари не були потривожені, та й ніщо інше не віщувало біди.

Це сталося за якусь мить. Він виріс прямо з-під землі, перед маєтковими воротами. Щойно не було і ось – стоїть. Подивився просто мені у вічі. А я… Я завмер у жаху на балконі другого поверху. І тут він широко розвів руки.

Пролунав оглушливий тріск, а потім я зрозумів, що ми падаємо. Весь особняк. З дворовими будівлями, брущатим настилом, кіньми, дорослими та дітьми. Він відкрив землю і особняк просто опинився в пастці висотою під три десятки ліктів. Весь захист виявився навіть непотривоженим – адже ніщо не перетинало його периметр…

Крики, гам, метушня. Звісно, ​​захист двору, особняка, та й особистий захист кожного члена сім'ї, дозволив не померти від падіння з такої висоти. Чого не можна сказати про слуг і коней. Діти закричали і заплакали, побачивши трупи коней та конюха, Федора.

Глава сім'ї разом із сином вискочили у двір, спішно починаючи творити якісь чари. А я просто застиг, дивлячись нагору. Не міг поворухнутися. І зверху на мене дивилася морда цієї тварюки.

Церерадис знову впіймав мій погляд. Усміхнувся. І з силою грюкнув руками. Отямився я вже в цій квартирі – харківському майні Остапенка. То була таємна квартира сина Хазяїна. Він іноді збігав до коханок до Харківської губернії. Що тобі границі смертних, коли ти – маг? Готувати і прибиратися в хаті він, звичайно, не вмів. Викликав мене. Ось і кинуло мене на рештки майна загиблих господарів, харчуватися крихтами магії. Так би і згинув у нічийній квартирі через сотню-другу років, якби пра-пра-прадід Іванових, заможний купець, не забажав би собі житла в Харкові.

– Мені шкода, Парамон. – Ком стояв у горлі. – Вибач, якби я знав, що все так… Так…

– Швидко та безглуздо. І, мабуть, я нічого не зміг би зробити. Але це безсилля… Посмішку того гада я не забуду до свого скону. Хазяїне!

– Так, Парамоне. – Я аж трохи здригнувся. Домовик різко від сумно-тихого голосу перейшов до гучного і різкого.

– На колінах тебе проситиму, та тільки допоможи  помститися за мою родину! – Сказав домовик і, скочивши зі столу, бухнувся навколішки.

– Та що ж це таке?.. Устань Парамон... Ну не варто.

– Хазяїне, благаю, допоможи.

– Парамоне, встань, будь ласка…

– Хазяїне, не дай роду Остапенко залишитися невідомщеними…

– Парамон…

– Хазяїне, будь ласка…

– ВСТАНЬ! – крикнув я. І сам скочив, застигши соляним стовпом.

Тому що домовика, а також все, що було на кухні: стіл з їжею, тарілки, що були помиті та висихали на іншому столі, цей самий стіл, а також кухонні шафи і навіть газову плиту – підкинуло знизу вгору. Та й там і лишило.

Напевно, ось вона – гробова тиша... Я мовчу від шоку, оглядаю локальну гравітаційну аномалію з кухнею, що ширяє під стелею, і маленького домовика. А домовик мовчки дивиться на мене. З шоком, що змінюється розумінням. Щоб потім вибухнути реготом.