Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Ну, Хазяїне! Ну, Вікторе! Ось це розумію – здивував. Два Знамення в одній людині. Та ще яких! Ну, тримайся, Церерадисе. – Домовик зло посміхнувся і погрозив кулаком кудись у вікно. А також тупнув ногою. Але зрозумів, що тупнув у повітрі – і знову залився реготом.

– Блін, Парамон! Може, годі іржати і ти поясниш, що відбувається?! – Сказав швидко і сам з жахом затулив рота рукою. А раптом тут теж треба, як із очима? Спочатку якось закрити свій «чарівний» рот, а потім уже справжній…

Проте нічого не сталося. Домовик засміявся і почав пояснювати.

– Така Відмітина також приходила у наш світ, Вікторе. Це дуже схоже на Принцип Перуна, який називається Голос Грому. Крім дійсно великої гучності, якщо потрібно, володар цього Принципу може, так би мовити, втілювати своє Слово у Справу. Звичайно, чув я, що є межа зміни яві, та й відстані не надто великі Голосу підвладні. Інакше це був би не Принцип, а Подих. І був би він воістину найсильнішим у світобудові! Тільки уяви: крикнув, щоб усі твої вороги вмерли – і вони впали. Сказав горам розсипатися – і вони осіли пилюкою.

– Так, припиняй, Парамон. – Мені аж страшно стало. – Куди ж таку силу людині?.. Нам таке не можна. Ми, ось, з атомною енергією нічого розумнішого не вигадали, ніж у зброю її засовувати. Електростанції, звичайно, теж є, але в порівнянні з рештою енергії якось слабо розвинені… Розкажи, краще, як кухню повернути на місце? Даша приїде – вб'є. Ну, спочатку здивується, звісно. Але потім точно вб'є.

– Хазяїне, так накажи всьому опуститися. А я, якщо щось тут розбилося-зламалося, полагоджу, звичайно. Тільки ти зосередься, будь ласка. Голос – штука потужна, але треба чітко розуміти, чого бажаєш і про що говориш. Інакше, після твого «Опустися!», вся ця кімната може і під землею опинитися…

– Зрозумів-зрозумів! – Поспішив запевнити я. – Але тут така справа, Парамон. Просто «закрити» цей Голос, як ті очі, що світяться, у мене не виходить.

– Так, можливо, це працює інакше. Петро Остапенко вчився якось Вогняному Подиху, закляття таке. Так він казав, що бере зі свого джерела Сили (це на рівні грудей приблизно) енергію. Потім спрямовує її до вуст. Потім плетінням надає потрібну форму. А потім уже – видуває чи видихає її. У разі Відмітини – плетіння та формули чарів не потрібні. Потрібна лише воля та уява. Ось і ти спробуй.

– Легко сказати. – скривився я.

Але особливого вибору чи інших порадників довкола не було, тому треба було пробувати. Заплющивши очі, я намагався уявити у своїх грудях джерело енергії. Якесь тепло, хоч щось. Простоявши так, за відчуттями, близько кількох хвилин, я нічого не відчув.

Несподівано мене вразив напад кашлю. Кашляв я так, що навіть горло заболіло.

– Хазяїне, все гаразд? Чи не застудився ти? – Із занепокоєнням запитав домовик, що висить під стелею.

– Все гаразд, Парамон. Вибач, ніби повітрям чи слиною подавився. Буває ж таке…

Раптом я зрозумів, що десь у горлі… скоріше навіть – у шиї, на рівні ямки між ключицями… є якесь тепло. Може, звісно, ​​це горло, роздратоване кашлем. А можливо…

Знову заплющивши очі, я зосередився на цій точці. Намагаючись наче «вдивитись» у неї, проникнути. І раптово вийшло щось дуже незвичне. Порожнина горла стала відчуватися, як якийсь коридор, у якому гуляє не те, що протяг, а скоріше навіть вихор.

Як не дивно, дискомфорту це не викликало, вітер був не холодним і не теплим, комфортним, можна сказати. Але він відчувався! Далі я інтуїтивно направив вітер з горла в ротову порожнину і, уявивши, як все кухонне приладдя, а також Парамон акуратно опускаються на належні їм місця, видихнув:

– НА МІСЦЕ!

Все, що було на кухні у висячому положенні – опустилося на підлогу. Не так повільно, як я уявив. Гримнуло все ж таки дай Боже. Але на шматки нічого не розбилося, і на тому спасибі. Пара тарілок не береться до уваги – сподіваюся, домовик підсобить.

– Дякую, Вікторе. – підводячись з підлоги і обтрушуючи, сказав домовик.

– Та вже нема за що… Посадка м'якою не була. Вдарився? – Щиро перейнявся я.

– Хех, щоб мене забити, дещо міцніше потрібно, ніж просто на півтора метри вниз вронити. – З якимось викликом сказав дух, проте я все ж таки трохи відчував за собою провину.

– Вибач. Хотів зробити це плавніше, але вийшло так, як вийшло.

– Вікторе, – проникливо почав Парамон, подивившись мені в очі, – та люди все життя цьому навчаються, змалку вбираючи необхідні знання. Те, що в тебе хоч так вийшло – вже чудово!

– Що, прямо великий потенціал, так? – Запитав я іронічно. Хоча, звісно, ​​було приємно.

– Ну, якщо оцінювати силу Знамення – так. Але щодо складності самої дії, то Петро Остапенко у свої п'ятнадцять уже вогнем пихтів так, що хай бог милує!

– Ясно. – Трохи спустився на землю я і глянув на вікно, що веде до балкона. А за вікном потихеньку починало світати.

– Трясця, скільки часу? Без двадцяти п'ять? – Жахнувся я, глянувши на екран смартфона. – Парамоне, я, мабуть, піду, спробую поспати. Не знаю, чи вийде, але треба хоч трохи…

– Звичайно, Хазяїне, йди, зі столу я приберу.

– Дякую, Парамон. І ось що. Ті тарілки, які я розбив…