Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Я дуже рідко підходжу до хлопців із метою познайомитися, бо останні це роблять першими та ледь не одразу закидають різноманітними компліментами. Мені не властиво себе вихваляти, але якщо я не страждаю від браку уваги від протилежної статті, то це означає, що я маю вельми привабливу зовнішність.

Хоча мені здається, що якби я мала кучеряве волосся, а не рівне, як у моєї мами, то… То що? Хотіла б його постійно вирівняти, як нині бажаю своє рівне - накрутити, аби мати милі кучерявчики.

Нарешті виходжу на вулицю, де вже добряче спекотно. За якісь пів години сонце сказилося - смалить. Гаряче повітря дає мені "ляпас", а тіло немов занурюється у теплий віск. Спекотно… Фу… Хочу в душ. Стати під краплинки прохолодної води.

Утім впевнено крокую до свого рятівника, який повернутий до мене спиною, а біля нього стоїть невелика чорна валіза. Либонь, чекає на таксі.

Я зупиняюся від нього на відстані метра. Хочу сказати "привіт", але якось із язика не зривається це слово. Мене чомусь клинить.

Господи, і чого? Я ж не страждаю на сором'язливість. А тут… Язик у роті прилипає до піднебіння, та тілом гуляє паніка.

Хоча краще вже паніка, аніж те хтиве марення, про яке до цього часу нагадує моя білизна.

Він обертається до мене, і я… Зовсім паралізована. Дивлюся на нього та…

Я, напевно, зараз ганьблюся перед ним. А чого "напевно"? Точно! Треба слова говорити,  а не стояти, мов заніміла.

Зараз ще ноги підкосяться, та йому знову доведеться мене лапати.

Не приховую - я не проти в черговий раз опинитися в його обіймах та… Очі не побачу. Вони ховаються за чорними лінзами окулярів. Шкода… Дуже шкода.

- Тобі щось потрібно? - запитує він, а у мене мурашки повзуть тілом. Великі…

У нього не тільки чудова зовнішність, а і голос… Оксамитовий. Такий хочеться слухати та слухати. Без кінця…

- Не чую, - знову звертається до мене.

Насте, досить у мріях літати! Приземляйся на землю! Треба говорити, бо зараз таксі приїде! Отямся! Бігом! Хутко!

І для цього набираю у легені свіже, але гаряче, повітря та видихаю:

- Я хочу сказати "дякую".

- За що? - здіймає брови.

Також і мої брівки лізуть догори. Він дивний? Чи він уже забув мене? Так швидко? За годину? Серйозно?

Я відчуваю гігантське розчарування, а його погляд говорить, що він чекає пояснень.

- Ти не дав мені впасти, - торохчу. - Я виходила з літака, зачепилася ногою… Ти схопив за руку та не дав "поцілувати" землю.

Поцілувати! Оце слово підібрала! У когось в голові вже одні поцілунки.

- І я не сказала тобі "дякую", - оперативно продовжую. - Ти швидко пішов. Тому кажу тобі "дякую".

Для кращого ефекту усміхаюся.

- Більше не падай, - сухо промовляє, що у мене аж у вухах дере від цієї відповіді, та опускає свій погляд на годинник.

Я  попри неприємні відчуття вперто очікую, що він продовжить діалог. Але ні. Він втрачає до мене інтерес. Повністю. Відвертається та стоїть собі.

У мені починає булькати обурення. Що за чортівня? Я тут стою біля нього, а він…

Я не вважаю себе королевою, якій треба поклони бити та п’ятки цілувати. Проте його поведінка негарна.

Ну добре... Може він сором'язливий. Різні ж люди бувають. Чи у нього є інші причини мене ігнорувати?

Дивлюся на його руки - "чистий". Каблучка відсутня, а тому вдома його дружина точно не чекає. А якщо дівчина?

Питання складне. Кажуть, що на чужому нещасті власного щастя не звести. Але одночасно інші печуться та луплять себе в груди, що за своє щастя треба боротися.

І що робити?

Добре… Ризикну!

- Мене звати Настя, - роблю перший крок для знайомства, очікуючи, що почую його ім'я.

Обертається. Перемикає свою увагу на мене. Я не бачу його очі скрізь окуляри, але відчуваю, що він уважно оглядає мене. Ковзає очима по моєму тілу.

Нехай дивиться. Може хоч роздивиться мене та…

- Добре, - видає. - Будь надалі обережнішою, Насте.

Знущається? Чи до нього не доходить?

- І все? - не витримую я, складаючи руки в боки та звужую очі.

- А що ще ти хочеш почути? - щиро дивується та знову поглядає на свій годинник.

- Твоє ім'я, - виштовхую зі себе.

- Для чого воно тобі? - грає на моїх нервах.

- Я його питаю, бо хочу з тобою познайомитися, - випалюю та закидаю його наступними словами. - Це так очевидно, що мені нині соромно тобі це говорити. Ще запитай "А для чого знайомитися?". Тоді, либонь, я взагалі скрізь землю провалюся!

Він беземоційний, а я, напевно, маму нагадую. Дід постійно мені говорить, що коли я лютую, то її копія. Хоча зовнішньо ми дуже різні. Я більше схожа на тата.

- Не буду питати - розумію, - спокійно каже. - Але я не хочу знайомитися з тобою, а тим паче переслідувати ціль, яка за ним ховається. Мені нецікаві ванільні дівчата.