Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Щоб максимально, і в емоційному, і в смисловому плані наситити мінімальний відтинок тексту, Сенека, орієнтуючись на досвід майстра «малих» форм Горація, віртуозно використовує природні можливості латинської мови — стислість, звукову експресію граматичних форм слова. Серед безлічі прикладів виділимо лишень активний дієприкметник майбутнього часу на urus, знайомий із вислову …morituri te salutant — «…ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Описовість (у нових мовах ця граматична форма відсутня) передає зміст на рівні інформативному; безслідно зникає густа емоційність цього слова-образу. Міста (urbes) у Сенеки casurae stant — «стоять, щоб упасти» (ХСІ, 12). Втрачається чи не найважливіша риса світобачення письменника-мислителя: на всьому — печать падіння (casurae — епітет[14] до urbes). В українському (та й не тільки українському) перекладі, попри всі наші зусилля, ці два протилежні образи (міста, яке височить і яке під натиском часу падає у руїни) ніколи так тісно не поєднаються, як, до речі, й на полотні, під пензлем митця[15]. Перефразуючи вислів самого Сенеки: «Яке життя — така й мова» (CXIV, 2), скажемо: «Яке світовідчуття, така й мова». Читаючи «Листи до Луцілія», мимоволі сприймаємо світ очима й серцем автора цього твору.

* * *

Навіть із того, що сказано тут про Сенеку, не можемо не помітити, що в думках знаменитого стоїка, у його світобаченні, у світовідчутті — чимало такого, що перегукується із християнською мораллю. Скажімо, плекання духовного начала й боротьба з грубими пристрастями, зневага до тіла й тілесних насолод, усвідомлення короткочасності й марноти всіх земних пишнот, людської слави; бачення сенсу життя в очищенні від пороків, у підготовці до смерті, яка одна дає справжню оцінку людині, а ще — відчуття постійної присутності бога: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож» (XLI, 2), заклик без нарікань сприймати удари долі, не пам’ятати зазнаних кривд, належно використовувати час тощо. Не диво, що така близькість доктрини стоїків до засад християнства на межі III—IV ст. покликала до життя легенду про християнство Сенеки, зокрема, про його листування з апостолом Павлом. Не вдаючись до глибшого розгляду цього питання (сьогодні ті «листи» зараховують до апокрифічної літератури), зауважимо: те, що відрізняє філософію Сенеки від християнської моралі, набагато суттєвіше, аніж те, що їх зближує. Ця різниця, оминаючи все інше (приміром, наполегливе виправдання самогубства), — у концепції християнського людинолюбця Бога та в навіяному стоїчним пантеїзмом уявленні Сенеки про тотожне з природою божество («Про добродійства», IV, 8) — розсіяний у всесвіті «вогненний» розум, який іноді мислиться також у традиційному образі Юпітера. Звідси й цілком інший характер відносин, що встановлюються між людиною і Богом: у Сенеки не знайдемо й натяку на ту взаємність почуття, що у християнстві єднає людину, творіння Бога, з самим Творцем. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; вдосконалюючись — рівнятись на бога (XXXI, 8), а де в чому навіть перевищувати його, сперечатися з ним, адже «той не відає страху завдяки природі, людина — завдяки собі самій» (LIII, 12 та ін.). Найвищу шану, на думку письменника-стоїка, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж — уміння добре ним послуговуватися (ХС, 1).

«Життя — це дорога до неба, нашої справжньої вітчизни» — таку тему для медитацій найчастіше обирали ті, хто присвятив себе душпастирській праці. «Життя — це дорога до себе самого» — ще й так можна б підсумувати роздуми автора «Моральних листів», перефразуючи обраний тут для епіграфа заклик до Луцілія. І все ж Сенека, зауважмо ще раз, не замикається на собі; дорога до себе — це водночас дорога до інших людей, і цю думку, повторювану на різні лади, дуже часто зустрінемо на сторінках «Листів»: «Хто не живе для інших, той, отже, й для себе не живе» (LV, 5); «Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших» (VI, 7); «Живе той, хто багатьом приносить користь» (LX, 4) та ін. Закликаючи уникати юрби і, наскільки можливо, «заглиблюватися… в себе самого», Сенека разом з тим радить спілкуватися з тими людьми, які й нас можуть зробити кращими (VII, 8). Ось чому, скеровуючи читача на дорогу до себе самого, римський стоїк, можливо, найглибше опрацював тему дружби, товаришування. Власне ця тема найщедріше оздоблена сентенціями, не менш проникливими, ніж афоризм, що належить філософові-стоїку Гекатонові (І ст. до н. е.) — у граничному лаконізмі скристалізована думка, на якій Сенека ставить особливий наголос: Si vis amari, ama — «Якщо хочеш, щоб любили тебе, — люби сам». До речі, чи не саме ця дорога — до себе самого, — на якій долаємо загальноприйняті, згори кимось накинуті уявлення, дорога, яка неодмінно виводить не до бездумної, покірної юрби, а до гурту однодумців, до громади, — чи не саме ця дорога є особливо небезпечною для тоталітарних режимів?

* * *

Коли згадаємо вищенаведений образ часу, який, напливаючи, все вкриває забуттям, то не можемо не визнати, що Сенека — один із тих «плавців», які й у далекому майбутньому підніматимуть голову над плесом вічності. Бо й працював над «вічними» темами, «займався справами нащадків» (VIII, 2), бесідував з ними. Найінтимніші інтонації тієї бесіди — саме у «Моральних листах до Луцілія». Власне, такі твори (як і вже згадувані роздуми Марка Аврелія «До себе самого» та знаменита «Сповідь» Августина Блаженного) знаходять сердечний відгомін у читача незалежно від того, де і в який час він живе.

І все-таки Сенека, передусім як автор «Моральних листів до Луцілія», в Україні не завжди втішався однаковою увагою. Перше знайомство нашого читача з філософською думкою римського стоїка сягає, вочевидь, початків XIII ст., коли на Русі стає відомою укладена ще в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під назвою «Бчела». Вже самим заголовком цей збірник завдячує, мабуть, авторові «Моральних листів», де читаємо: «Ми повинні, як-то мовиться, наслідувати бджіл, які облітають поля в пошуках медоносних трав» (LXXXIV, 3). У «Бчелі» знаходимо, зокрема, складені в дусі римського стоїцизму сентенції про багатство та вбогість, які згодом використовуватиме у своїх творах Г. Сковорода.

Подальша популяризація засад стоїчної доктрини пов’язана з діяльністю українських гуманістів XIV—XVI ст., які навчались, а потім викладали у різних краях Європи (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, С. Оріховський-Роксолан та ін.)[16].

Поширенню ідей стоїцизму в Європі, передусім у Королівстві Польському, до складу якого входила й Україна,