BooksUkraine.com » Бойовики » Ворог, або Гнів Божий 📚 - Українською

Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

178
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ворог, або Гнів Божий" автора Сергій Русланович Постоловський. Жанр книги: Бойовики / Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 96
Перейти на сторінку:
доларів. Їм теж потрібно було обирати сторону, адже в тій битві, що розгорталася в світі від середини другого десятиліття нашого жорстокого століття, ти не міг залишатись осторонь.

Потрібно було обирати.

Адем Кая обрав.

Як пізніше він розповідав сирійським спецслужбам, йому зробилося нудно. Нецікаво, до смерті буденно жити навколо самих лише грошей. Душа Адема прагнула масштабної справи, виключної, індивідуальної історії успіху та боротьби, влади, якої в нього вже ніхто не забере.

Росіянам його порадили давні знайомі, представники славної держави Катар, за що Москва була безмежно вдячна. У її агонії в хід ішло все, що стосувалося багатств Російської Федерації. З одного боку тиснув Китай, з інших схилів – підступна Європа зі своїми санкціями, або ж Штати, які намагалися діяти на всій мапі глобального конфлікту; тримаючи руку на пульсі України, іншою рукою Дядя Сем міряв температуру Сирії, прискіпливо вдивлявся в Туреччину, не забуваючи, що існує і Прибалтика. Конфлікт був досить парадоксальним. Затяжним. Таким, що дуже складно вирішити, чиї наслідки ніколи забути, не виправдати зруйнованого, не повернути мертвих, не змити кров, що лилась ріками, а десь і цілими морями, не примирити народи, сім’ї, друзів та знайомих; і не було тому ні кінця ні краю, жодного променя надії, спустошеної як своїми, так і чужими для більшості тих, хто бачив російські війська, яких ніколи офіційно не було.

Адем Кая жив відповідно до принципу: роби все, що йде на користь особисто тобі. Усе інше не мало значення. Ясинська це зрозуміла після їхньої зустрічі. Кая був наполегливим. Диктував свої умови, як те і треба було робити, адже не вони були потрібні йому, а саме він їм.

– Моя тактика – чутки. Повірте мені, ні соціальні мережі, ні телебачення з газетами не дають такого ефекту, як слово, що передається від людини до людини, летить з хати до хати, поспішає з базару до автостанції, аби звідти вже крокувати до лікарень, бібліотек, офісних центрів та державних установ. Я знаюся на цьому і гарантую вам результат, – сказав тоді Кая, а після висунув зустрічні умови.

Вони мали дещо провокаційний характер, від якого тхнуло банальним шантажем. Але Ясинська не поспішала робити висновки. На тому етапі їй потрібно було виграти час, досягти перших домовленостей, закріпити позиції, аби їхнє знайомство не стало швидкоплинним.

– Ходімо, – сказав їй новий коханець, і вона обернулася на його голос.

В її погляді він помітив зневагу і йому закортіло вдарити її, обізвати брудними словами, втоптати цю жінку в саму землю. Але водночас він розумів, що вона була права, коли казала про рабство, їхнє кляте рабство, неволю у золотих клітках, фанфаронство на уламках злої імперії, яку їхній президент тягнув у могилу. Проте в них – усіх тих, хто входив в його оточення, не вистачало елементарної сміливості та порядності, аби говорити про такі речі наживо.

* * *

Йшов Новий рік, і Ясинська перебувала у роздумах, на чиє з запрошень відповісти згодою. Найбільш гідних було чотири.

Перше – все від того ж коханця, котрий восени почав часто навідуватися до будівлі Міністерства оборони РФ. Такими своїми візитами він наче казав усій придворній кліці, до якого з таборів при дворі тяжіє, до кого приєднується, з ким веде справи. З Міністерством оборони в тій країні рахувалися, його боялися, заздрили, а хтось дуже тихо, про себе поважав. Але були й такі, які могли сказати напевне, що Міністерство оборони РФ зразку 2018 року було структурою сильною, потужною, жорсткою та цілеспрямованою. З її керівником або дружили, або не мали справ. Проте були такі, котрі чавили у собі злість, вичікуючи падіння всесильного міністра, але той впевнено сидів у своєму кріслі та рішуче не мав жодних намірів вставати, тим паче падати, з нього.

Друге запрошення було від Марго.

Ясинська взяла до рук блакитну листівку, що мала форму сніжинки, і згадала, як такі самі сніжинки вони вирізали на другому курсі в гуртожитку, де й зустріли той далекий Новий рік, в якому вони знали перманентне щастя, відчували біль – результат кохання, були самими собою, молодими, вродливими, ексцентричними, впертими й дурними, бо тільки юність може бути такою наївною та вразливою, а життя ще не встигло залишити глибокі шрами, що йшли за молодістю в зрілість і так чимчикували собі аж до самої старості. Але то було не про них, а про інших, та все одно вони були щасливі, по-своєму, і нікому цього не зрозуміти, і нічия це, окрім них двох, клята справа!

Ірина здригнулася, не розуміючи, чому так розійшлася у своїх спогадах, нав’язливих думках, що били з самих нутрощів, примушували прокидатися серед ночі, тремтіти від минулого, трястися в усвідомленні сюрпризів життя, що зрідка були приємними. Вона відклала сніжинку-запрошення від подруги та взяла інше, більш офіційне і стандартне.

То був один генерал, що вже декілька місяців залицявся до неї. Ясинська знала, що декілька років тому генерал утратив жінку, яку забрала підступна онкологія. Генерал був вродливим, статним, спортивним, самодостатнім та розумним корупціонером тієї злої епохи. Він усвідомлював усі ризики роботи на систему президента, тому відкладав грошенята у західних офшорах і тримав при собі два паспорти інших держав на різні імена, але з однаковим фото.

«Я не буду обіцяти тобі багато. Але все, що маю сам, готовий розділити з тобою», – сказав він якось Ірині, і вона оцінила такі його слова.

«Він хоча б завжди був чесним зі мною», – мовила собі Ясинська, відкладаючи його запрошення на стіл.

Четвертим був білий конверт, на якому виднілося її ім’я. Всередині була листівка, з якої вона дізналася, що її хотіли бачити в посольстві США.

«Провокація чи тонкий хід?» – думала Ясинська, згадуючи Спасо-Хаус, який вона мала за честь відвідати одного разу, на самому початку війни в Украіні.

Листівка з американського посольства теж лягла на стіл, і Ясинська встала з дивана, пройшла кімнатою і зупинилася біля шафи. Вона думала, аби не схибити у своєму рішенні й відповісти саме на те запрошення, що може мати вплив на її подальше майбутнє.

Вона зрозуміла, що дзвонять у двері, секунд за тридцять. Невідомий візит насторожував. Вона не чекала гостей, та й, казати щиро, до неї давно вже ніхто не ходив. З чоловіками вона завжди зустрічалася на нейтральній території, а друзів у Москві в неї не було. Лишень Марго, яка відвідала Ясинську тричі за увесь час після їхньої «випадкової» зустрічі. Ось і всі гості.

Тим часом дзвінок

1 ... 79 80 81 ... 96
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворог, або Гнів Божий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ворог, або Гнів Божий"