Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Пробачте,— сказала жінка.— Я хотіла долити віскі.

— Віскі!

— Так, віскі. «Гейг».

Міллі хихикнула.

Капітан Сегура холодно вклонився. Важко було здогадатись, яка лють буяє в цьому хирлявому чоловічкові, так само, як важко сказати що-небудь про напій, не покуштувавши його.

Підійшов доктор Гассельбахер.

— Мадам, у вас порожній сифон, дозвольте принести вам інший.

Льотчики за її столиком збентежено перешіптувались.

— Мабуть, мені небезпечно довіряти ще один,— відказала жінка.

Капітан Сегура видушив з себе усмішку. Здавалося, вона вилізла не там, де треба, як то часто буває з зубною пастою.

— Це вперше мені вистрілили в спину,— мовив він.— Радий, що стріляла жінка.— Він чудово виплутався із ніякового становища; вода все ще капала в нього з голови, а комірець перетворився на ганчірку.— Іншим разом я неодмінно взяв би реванш, та зараз мені пора на службу. Сподіваюся, ми ще побачимось?

— Я не збираюсь тікати,— сказала молода жінка.

— Приїхали відпочивати?

— Ні. Працювати.

— Якщо матимете труднощі з візою,— багатозначно кинув він,— то приходьте до мене... До побачення, Міллі. До побачення, містере Уормолд. Я скажу офіціантові, що ви мої гості. Замовляйте, що хочете.

— Такий відступ робить йому честь,— зауважила молода жінка.

— А цей постріл робить вам честь.

— Стукнути його пляшкою було б, мабуть, трохи занадто. Хто він?

— Його звуть Кривавим Стерв’ятником.

— Він допитує в’язнів,— сказала Міллі.

— Здається, ми з ним подружилися.

— Не раджу вам на це покладатися,— мовив доктор Гассельбахер.

Вони зсунули столики. Обидва льотчики вклонились і нерозбірливо пробубоніли свої довжелезні прізвища. Доктор Гассельбахер злякано спитав:

— Ви п’єте кока-кола?

— Нічого не поробиш. О третій тридцять летимо в Монреаль.

Уормолд заявив:

— Коли вже платить капітан Сегура, то давайте замовимо ще шампанського. І ще кока-колу.

— Я вже не можу більше пити кока-колу, а ти, Гансе?

— Я випив би «болсу»[94], — сказав молодший.

— Ніякого «болсу» до Амстердама! — рішуче втрутилася стюардеса.

Молодший шепнув Уормолдові:

— Я збираюсь на ній женитися.

— На кому?

— На міс Пфунк.

— А вона?

— Не хоче.

Старший льотчик заявив:

— У мене жінка й троє дітей.— Він розстебнув нагрудну кишеню.— Ось вони.

Уормолд взяв у руки кольорове фото, на якому дівчина у вузькому жовтому светрі та коротеньких купальних штанцятах надягала ковзани. На светері був напис «Мамба-клуб», а внизу Уормолд прочитав: «Гарантуємо силу втіх. П’ятдесят гарненьких дівчат. Не будете самотні».

— Це, мабуть, не той знімок,— промимрив він.

Молода жінка — в неї було каштанове волосся й великі карі очі — тихо сказала:

— Давайте потанцюємо.

— Я майже не вмію.

— Це нічого.

Він пройшов з нею коло.

— Ви не те танцюєте. Це ж румба. То ваша донька?

— Еге.

— Гарненька.

— Ви щойно прилетіли?

— Так. Команда літака схотіла погуляти, і я теж пішла з ними. Я тут нікого не знаю.

Голова її торкалась його підборіддя, і він чув пахощі її волосся; час від часу воно дотикалось йому до губів. Йому чогось стало сумно, що в неї на руці вінчальна обручка. Вона сказала:

— Моє прізвище Северн. Беатріса Северн.

— А моє — Уормолд.

— Значить, я ваша секретарка.

— Себто як? Я не маю секретарки.

— Тепер маєте. Хіба вони не попередили вас?

— Ні.

Йому не треба було питати, хто це «вони».

— Але ж я сама надсилала телеграму.

— На тому тижні я справді отримав якусь телеграму, але не зміг її розшифрувати.

— А яке у вас видання Лема?

— «Еврімен».

— Ет, чорт! Вони дали мені інше видання. Не дивно, що ви нічого не зрозуміли. Але я рада, що здибала вас.

— Я також, хоча трохи й здивований. Де ви зупинились?

— В «Інглатеррі», та завтра переїду.

— Куди?

— До вас. Мені все одно, де спати. Влаштуюсь у конторі.

— У мене немає ніякої контори.

— Але ж кімната для секретарки повинна бути.

— У мене ніколи не було секретарки, місіс Северн.

— Звіть мене Беатрісою. Вони вважають, що цього вимагає конспірація.

— Конспірація?

— Що ж нам робити, коли у вас нема кімнати для секретарки? Давайте сядемо.

Добродій у чорному сурдуті вийшов на естраду і заспівав:

Розсудливі люди оточують нас,

Міркують розумно вони,

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний.

«На дереві — листя»,— торочать чудні

І брешуть, що день — це день,

А я їм на зло: «Мовчіть, навісні!

Бо звісно, що ніч — це день».

Не вірте їм, друзі, ні...

Вони сіли за вільний столик поблизу гральної зали, звідки долинав стукіт кульок. Беатріса знову набрала поважного вигляду, крізь який прозирало наївне збентеження дівчинки, що вперше потрапила на бал.

— Коли б знала, що я ваша секретарка, то ніколи не зачепила б отого поліцейського... без вашого дозволу,— сказала вона.

— Не варто про це згадувати.

— Мене ж послали, щоб полегшити вам роботу. А не навпаки.

— Капітан Сегура не становить для нас небезпеки.

— Я пройшла добру підготовку. Знаю шифрувальну справу й мікрофотографію. Можу взяти на себе зв’язок з вашою агентурою.

— Он як!

— Ви так чудово себе зарекомендували, що їм не хочеться вас втрачати. Хай ліпше це станеться зі мною.

— Мені теж дуже не хотілось би, щоб вас зірвали...

— Не розумію...

— Пробачте, я думав про квіти.

— Стривайте, ви ж не читали телеграми, отже, ви нічого не знаєте про радиста!

— Н-ні, не знаю.

— Він теж зупинився в «Інглатеррі». Його закачало в літаку. Для нього теж потрібна кімната...

— Ну, коли вже його закачало...

— Ви можете зробити його своїм рахівником. Його спеціально готували для цього.

— Мені не потрібний рахівник. У мене ж навіть нема бухгалтера.

— Не турбуйтеся. Завтра я все влаштую. Для цього ж мене й послано.

— А ви якась незвичайна,— сказав Уормолд.— Трохи скидаєтесь на мою Міллі. Ви теж читаєте новени?

— А що це таке?

— Не знаєте? Ну й добре.

Тим часом співак у сурдуті закінчував свою пісню:

А я їм на зло: «Мовчіть, навісні!

Бо