Читати книгу - "Вибрані романи"

— Тому я хочу відкрити вам сьогодні своє серце, маестро.

— Відкрий мені його. Те, що ти мені скажеш, упаде в нього, як у безодню, ніхто ніколи про це не знатиме!

— Так-от, я сумніваюся, що мій батько відчуває живопис чи нехай там що. Він малює, як машина, у нього природний дар, але відчуття?

— Я ніколи не сумнівався в тому, що свій живопис він відчуває.

— Бо саме ви, маестро, були тим, хто створив славу моєму батькові тією знаменитою промовою, про яку всі досі говорять...

— А що я мав тоді говорити?

— Не знаю. Але мій батько не відчуває ані живопису, ані чогось іншого. Він виготовлений із корка, маестро, із корка.

— Не зовсім так, сину.

— Так, із корка. Він живе тільки для своєї слави. Усі, хто її не зауважує, для нього не існують. Йому тепер потрібні лише оплески. І він егоїст, правдивий егоїст. Він не любить нікого.

— Що ти говориш, чоловіче?

— Нікого, маестро, нікого! Я собі не уявляю, як він одружився з моєю матір’ю. Я сумніваюся, що з кохання.

Хоакін зблід.

— Я знаю, — провадив син, — що він мав інтрижки та путався з кількома моделями, але то були не більше, як примхи й щось від похвальби. Він не любить нікого.

— Але мені здається, не ти повинен...

— На мене він ніколи не звертав уваги. Він мене утримував, платив за моє навчання та мої студії, ніколи не шкодував і не шкодує для мене грошей, але я майже не існую для нього. Коли іноді я намагався щось запитати в нього, про історію мистецтва, про техніку живопису, про його подорожі або про щось інше, він незмінно відповідав: «Дай мені, будь ласка, спокій», — а одного разу сказав: «Вивчай усе так, як я вивчав. Ось маєш книги». Яка різниця між ним і вами, маестро!

— Я нічого про це не знав, сину. Буває, батьки іноді погано поводяться з дітьми, не бажаючи зізнатися в тому, що вони менш розумні або тупіші за своїх дітей.

— У нас справа була не в цьому. І є дещо гірше.

— Дещо гірше? Що саме?

— Атож, гірше. Він ніколи ні в чому мені не дорікав, я робив усе, що мені хотілося. Я ніколи не був гультяєм, розпусником, але всі ми, люди молоді, іноді спотикаємося, робимо якісь хибні кроки. Але він ніколи не намагався про це довідатися, а якщо випадково й довідувався, то нічого мені не казав.

— Він, либонь, шанував твою особистість, довіряв тобі... Можливо, це великодушніший і шляхетніший спосіб виховання свого сина, віри в нього...

— Ні-ні, справа зовсім не в цьому, маестро. Це просто байдужість та й годі.

— Ні-ні, ти не перебільшуй. Хто може дорікнути тобі в тому, в чому ти сам собі не дорікнув? Батько не може бути суддею!

— Але це повинен робити товариш, добрий порадник, друг або такий маестро, як ви.

— Є речі, що сором’язливість забороняє, щоби вони обговорювалися між батьками й дітьми.

— Я не дивуюся, що ви, його найближчий і найдавніший друг, майже брат йому, захищаєте його, але...

— Але що?

— Я можу говорити все?

— Авжеж, говори все!

— Так-от, про вас я завжди чув від нього тільки добрі, дуже добрі слова, але...

— Але що?

— Він про вас говорить занадто добре...

— Що означає занадто?

— Що перш ніж познайомитися з вами, маестро, я вважав вас зовсім іншим.

— Поясни.

— Для мого батька — ви щось на зразок трагічного персонажа, дух, катований глибокими пристрастями. «Якби я міг намалювати душу Хоакіна!» — має звичку казати він. Він говорить так, ніби між вами й ним існує глибока таємниця...

— Це лише твої побоювання...

— Ні-ні, не побоювання.

— А твоя мати?

— Моя мати...

Розділ двадцять шостий

— А знаєш, Хоакіне, — сказала одного разу Антонія чоловікові, — мені здається, що одного дня наша дочка від нас піде або її в нас викрадуть.

— Хоакіна? Куди вона піде?

— У монастир!

— Неможливо!

— Ні, навіть дуже можливо. Ти приділяєш надто багато уваги своїм справам, а тепер ще й синові Абеля, якого ти, здається, всиновив... кожен скаже, що ти любиш його більше, ніж власну доньку...

— Я намагаюся врятувати його від його ж батьків...

— Ні, ти намагаєшся використати його для своєї помсти. Який же ти мстивий! Не забуваєш і не прощаєш! Боюся, Бог тебе за це покарає, покарає нас...

— І через це Хоакіна хоче піти в монастир?

— Я так не сказала.

— Але я сказав, і це одне й те саме. Бона хоче піти з дому тому, що ревнує мене до Абеліна? Боїться, що я почав любити його більше, ніж її? Бо якщо так...

— Ні, причина в іншому.

— У чому ж?

— Звідки я знаю... Каже, в неї покликання, і Бог кличе її туди...

— Бог... Бог... Це її сповідник, думаю. Хто він?

— Падре Ечеварріа.

— Той, який сповідував мене?

— Той самий!

Хоакін замислився й засмутився, а наступного дня, залишившись наодинці з дружиною, сказав їй:

— Думаю, мені вдалося проникнути в мотиви, які спонукують Хоакіну піти в монастир, тобто я зрозумів, якими аргументами переконує її падре Ечеварріа, щоби вона пішла туди. Ти пам’ятаєш, як я шукав захисту й допомоги в Церкві проти своєї клятої одержимості, яка заполонила весь мій дух, проти цієї злості, що з роками стає лише твердішою й затятішою, і як, доклавши дуже великих зусиль, я нічого не зміг досягти. Ні-ні, отець Ечеварріа не дав мені жодних ліків, та й не міг їх дати. Проти цього зла є лише один засіб, один, єдиний.

Він замовк на мить, ніби чекаючи запитання від своєї дружини, а що вона мовчала, то сказав:

— Проти цього зла не існує інших ліків, крім смерті. Хто знає... Можливо, я з ним народився і з ним помру. А тепер, той попик, який не зміг ані допомогти мені, ані заспокоїти мене, безперечно, штовхає мою доньку, твою доньку, нашу донечку в монастир, аби там вона молилася за мене, щоби пожертвувала собою, рятуючи мене...

— Але це не жертва... Вона каже, це її покликання...

— Брехня, Антоніє. Повір мені,