Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

— Але скільки ще чекати? — перепитав третій, старший, із сивиною в скронях. — Скверна невпинно наближається до столиці. Ще трохи — й увесь цей край паде!

У залі здійнявся шум. Відчувши, що ось-ось вибухне суперечка, Ліліана вдарила по столу рукою:

— Тихо! Вона не готова до чотирьох! Навіть двоє Вартових одночасно мало не коштували їй життя... Ми не можемо просто кинути її в пекло...

Я сиділа мовчки, відчуваючи, що погляди всіх прикуті до мене. Глибоко в душі знала: “Я не маю права просто мовчати, відмовляючись.” Але ще більше лякала думка, що це “злиття з усіма” може спричинити. Величні ясно сказали, що подібний тандем руйнує основу життя елементів.

— Я... спробую. — Не знаю, як я вимовила це вголос, але слова долинули до кожного, мов вибух у тиші. — Але не зараз... Мені треба час, аби знайти шлях. Не можна просто так узяти й злитися зі мною разом. Це може... бути небезпечно для них.

Рубер раптом застиг, глянувши на мене поглядом, у якому світився жах: “Серйозно? Ти погоджуєшся на таке?” Та в його очах було також розуміння, що альтернативи мало... її немає.

— Скільки тобі треба? — сухо перепитав радник із сивиною, заглядаючи до мене в очі. — Скільки часу необхідно, щоби ти могла стати “досить сильною”, аби загнати Скверну назад?

Я подумала про заборону Величних: “Множинне злиття лише раз на тиждень, кожен раз із різними елементами”. Щоб з’єднатися з усіма чотирма, треба якось “об’єднати” всі стихії за кілька тижнів? Чи знайти інший вихід?

— Можливо... нам треба тренуватися по-іншому, — обережно проказала. — До того ж, — я зиркнула на Вартових, — вони теж мають відпочивати й відновлюватися.

Настала коротка пауза. Рада мовчала, мов проводячи внутрішню нараду поглядами. Нарешті Ліліана встала, обвела мене спокійно-теплим, але владним поглядом:

— Гаразд. Дійте за обставинами, однак ми просимо, щоб ви якнайшвидше наблизилися до того рівня, коли зможете протистояти Скверні глобально. Ми, зі свого боку, спрямовуватимемо вам допомогу у вигляді ресурсів, щоб ви не відволікалися на побутові дрібниці. Але... враховуйте одне, місто за містом гине кожного дня, вона ніби оскаженіла. Часу дуже мало.

Урешті один із ради, розгледівши мій стан, запропонував завершити засідання. Усі зітхнули з полегшенням, бо суперечка розросталася, тож ми з Вартовими підвелися.

Перед тим, як вийти, Ліліана тихо, майже пошепки, додала підійшовши:

— Прошу, Каті: бережи себе та їх. Якщо щось буде не так, скажи нам... Або... мені. — В її очах світилася щира турбота.

Я не знала, як відповісти. Лише кивнула, відвівши погляд, і поспішила геть із зали... мені не вистачало повітря.

Коли двері за нами зачинилися, я видихнула, відчуваючи, ніби голова розколюється від кількості думок. Вартові стояли півколом довкола мене.

— Ти що, — зірвався Рубер, не стримуючи обурення, — згодна? Згодна пожертвувати собою в боротьбі зі Скверною? Бо вони повеліли?!

Я підняла на нього очі:

— А хто, якщо не я? — моя фраза прозвучала глухо. — Я Обрана, Рубере ви ж самі сказали, мене прикликано для цього. Якщо не піду битися, то загинуть наші світи. І вони мають рацію, що кваплять нас. Помирати не хоче ніхто.

Він зціпив зуби, у погляді блиснули іскри болю та люті, та промовчав. Сапір важко зітхнув:

— Єдиний вихід — знайти спосіб, як об’єднати вашу силу без наслідків.

Топаз стримано кивнув:

— Згоден. Я шукав у архівах щось про багатостихійне злиття... Немає нічого, бо це вважалось неможливим. Хіба що доведеться досліджувати міфічні згадки, та й там я певен нічого немає.

— Гаразд, — підсумувала я, стараючись надати голосу бадьорості. — Якщо нічого не знайдемо... можливо, доведеться пробувати наосліп.

Рубер видихнув, стискуючи кулаки:

— Я готовий тренуватися, але...

— Добре. Тільки без поспішних рішень, — додав Емер, поклавши мені долоню на плече. — І без брехні, Каті, якщо відчуєш, що тобі зле.

— Звісно... — прошепотіла я, відводячи погляд. Бо в голові відразу пролунав дзвін тривожної напівправди: адже я не могла їм розказати, що Величні можуть будь-якої миті від’єднати їх від мене або покарати нас, якщо ми знову переступимо межі. “Прости, Емере... але цю правду я не можу сказати”. І краще пожертвувати собою і взяти весь удар на себе, ніж дивитися на те, як ми втрачаємо найдорожче. Як їх втрачаю я...

Ми рушили коридором до виходу, а за вікнами небо все ще здавалося важким, наче відчувало велику бурю попереду. У присмерку тьмяного світла силуети Вартових здавалися тендітнішими, ніж зазвичай. Я чітко усвідомила: кожен із них має ризик розчинитися в моїй силі, якщо ми справді підемо на спільне злиття.

На вулиці я зупинилася, вдивляючись у темне небо, відчуваючи, як уздовж спини пробіг холод:

— У нас небагато часу. Я... зроблю все, що можу, аби ви лишилися живими, — прошепотіла я, не звертаючись ні до кого.

Я вдихнула затхле повітря, в якому відчувався запах грози. Знову. Перехопила короткий погляд Рубера: у його очах палало бажання будь-що вберегти мене — і водночас врятувати світ, який він із Вартовими присягнувся захищати.