Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

— Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе.

Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз — вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше.

Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно-округлий. Інакшими стали лише рухи — дуже обережними та невпевненими — так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти.

— Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина — це не привід для розірвання стосунків.

Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.

— Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте?

— Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов.

Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила.

— Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра.

Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти.

— Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою.

Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час.

— Щось сталось? Погане? Так?

Нервовим рухом зчепивши пальці, вона сіла навпроти Адама. Чому він мовчить? Ніколи не любила, коли він так багатозначно мовчить.

Адам поставив на стіл філіжанку.

— Розумію, що такі новини не до місця і не до твого стану, але краще, якщо ти довідаєшся про це від мене, а не від когось чужого… Розумієш, твій фіктивний чоловік був невиліковно хворим, але я не думав, що він помре так швидко. Принаймні, лікарі переконували мене в тому, що це станеться не раніше, аніж за два-три роки. Учора мені повідомили, що він помер іще минулого місяця, і приховувати від тебе правду вже нема сенсу. Все одно тобі повідомлять, і ти муситимеш поводитися відповідно.

Ледь збліднувши, Анна проте зберегла самовладання, лише голос змінився.

— А чим він хворів? Не виглядав смертельно хворим.

Придивившись до Анни, Адам спохмурнів. Якось не так він усе це їй сказав. Несподіваний шок від поганої звістки — не найкращий стан для вагітної жінки.

— У нього були сухоти, а застуда, яку він підхопив у дорозі до Венеційського королівства, пришвидшила розвиток хвороби. Таке важко спрогнозувати. Я сподівався років на два-три.

Підвівшись із крісла і намагаючись зібратися з думками, Анна підійшла до вікна, з хвилину постояла, тоді вийшла на кухню. Мусила побути наодинці з собою і хоч трохи отямитись. Цілком очевидним було лише те, що Адам дозволив їй вийти заміж за цього чоловіка саме тому, що знав про його невиліковну хворобу. Невже хотів, щоб вона колись знов стала вільною? Але навіщо?

Вона механічно зазирнула у кавник, вилила залишки кави в чисту філіжанку, сіла за стіл. У голові не вкладалося те, що той чоловік помер. Напевно, на отримані за фіктивний шлюб гроші він сподівався мати відповідне лікування. Навіть поїхав туди, де погода помічна хворим на сухоти.

Поставивши на стіл філіжанку, Анна оперлася головою на зціплені в замок руки. Відчувала не лише гострий напад жалю, але й щось надто виразно подібне на провину. Вона теж винна в його смерті, бо погодилася на це кляте одруження і взяла на себе тяжкий гріх. Не було б її згоди — той чоловік залишився б удома. Як таке спокутувати? Хоч би дитини це не торкнулося.

Тремтячими руками Анна щільніше загорнулась у шаль і вийшла з кухні. Зупинилася навпроти Адама, глянула на нього і якось відразу взяла себе в руки.

— Вам ліпше звідси піти. Не треба приходити. Дуже вас прошу. Напевно, ми всі винні.

Адам ледь міцніше стиснув губи, але опанував себе.

— У нього була свобода вибору. Ніхто не хотів, щоб таке сталось.

Анна заперечно похитала головою.

— Усе одно не треба приходити. Я мушу подумати. Прийдете вже тоді, коли народжу дитину.

Сама не знала, що тепер буде. Можливо, нічого, а може, все зміниться до невпізнання. За ці декілька місяців так багато змінилося в ній самій та в їхніх із Адамом стосунках, що воліла не приймати жодних поспішних рішень.

Розділ 3

Спочатку Анна навіть жалобу не надягала, приховувала те, що стала вдовою до останнього. Лише дала на службу Божу за померлих у віддаленій від її помешкання церкві, а потім сама потай пішла туди.

Порівняно легко відстояла відправу і, незважаючи на свій стан, жодного разу не присіла на лаву. Звичні від дитинства слова молитов заспокоювали, лягали на душу і приносили умиротворення. Шкодувала лише, що не могла прийняти причастя, але, щиро помолившись, теж відчула себе значно краще. Принаймні, нічні жахіття на якийсь час відступили.

Те, що про людське око таки мусила надягнути жалобу, її не пригнічувало, незатишно почувалася лише тоді, коли помічала співчутливі погляди сусідів або й зовсім малознайомих людей. Ще гірше було тоді, коли їй намагалися допомогти. Нічим собі не заслужила на ці прояви співчуття та доброчинності, а тому почувалася винною і намагалась їх уникнути. Бачилася лише з жінкою, яка допомагала їй у хатніх справах, з Терезою та з Андрієм. Тепер, щоправда, Адам теж передавав їй через посильного листи, проте вона ані не відповідала на них, ані не просила не приносити.

До середини березня у Львові стало неспокійно. Містом поширювалися невиразні чутки та найнесподіваніші новини, на вулицях відчувалося незвичне пожвавлення, відбувалися дивні події, а непевні розмови тепер велися не лише в салонах та кав’ярнях, але й по корчмах та шинках. Організовувалися товариства, плелися інтриги і спалахували суперечки. З’явилися дивні новини з Відня. Говорили про розрухи, які допровадили там до кривавих вуличних боїв, про те, що князь Меттерніх[43] в одязі жебрака мусив втікати з Відня до Англії і що тепер створюватиметься новий уряд. У Берліні теж, кажуть, неспокійно, будуються барикади і на вулицях панує хаос. Зворохобилися Мілан та Прага, заворушився Краків. Поширювалась ідея про відбудову Польщі у федерації з Австрією і цісарем Фердинандом як польським королем. Пропонувалося впровадити польську мову по урядах та судах, скасувати цензуру, завести школи по всіх селах, видалити чужинців з Галичини, знести панщину й амністувати заарештованих у сорок шостому році