Читати книгу - "Прибутні люди"

—Пелюхівці, - сказав Сергій.

—Ой, Пала-азю, — посварилася Килина. — Тобі що, хлопці сподобалися?

—А чого?.. — зашарілася чорнявенька Палажка. — Хіба не гарні?

—Та гарні, —сказала Килина. — Ми ще подумаємо.

—Ви собі як знаєте, а я з Павлом у фуражири, — сказав Василь.

Аж увечері, коли вже під’їжджали до Пелюхівки, Килина зважилася нарешті, і вони сквапно зійшли па цій станції з хлопцями й рушили у вітряний вечір, минули коротеньку вуличку з теплими домашніми вогнями, вибрели в чорний степ, як на ніж, під пронизливий вітер у лице. Тиснув мороз, зойкав сніг під ногами.

—Опусти вуха в шапки, — гукнула Валентина Василеві. Вона зупинилася й зав’язала йому поворозочки шапки під бородою. — Прислухайсь, як ніс дуже мерзнутиме, скидай рукавицю й відтирай долонею.

—Зна-аю, — озвався Василь, і вітер забив йому басок у горло.

—Та й вітер же! — крикнула Килина.

Щоб почути один одного, вони кричали.

—Звикайте. Це норма. Тут степи безкраї! — крикнув Павло.

—Оце попали, — промовила Палажка. — І душу видме.

—А ти ховайся за мене, мала, — крикнув Павло й став заслоняти своєю кремезною постаттю щупленьку Палажку од злого вітру.

—Ну, за Палазю я спокійна! — крикнула Килина.

—А за мене?.. — спитала Валентина, що спинилася попереду Василя й пробувала захистити його собою від рухливої шмалької темряви.

—А ти, Валю, помовч, — крикнула Килина.

—Отакої!.. — засміялася Валентина, і в її сміхові вчувалися нотки погано прихованих розгубленості й досади, які чогось зачепили Василя за живе.

Сергій ішов десь у темряві, попереду всіх.

—Пристав ногу, Сергі-ію! — гукнув йому Павло. — Не встигаємо!

—Ворушись… — долетів з вітром слабкий Сергіїв голос із темноти.

Вітер намагався заповзти Василеві знизу під куфайку, та хлопець туго підперезавсь поверх куфайки широким армійським ременем, і це рятувало. «Таким паском голий на морозі підпережешся і то зігрієшся», — згадав він слова солдата, що подарував тоді, в дорозі із Шепетівки цей теплий ремінь.

Василя взяли на свинарник водовозом і поклали йому один трудодень за цю роботу. На квартиру став він у тітки Паші, в якої був син Володя, худорлявий довгобразий хлопець, на рік старший за Василя. Вони подружили, спали на печі, удень обидва робили в колгоспі водовозами. Уставали ще вдосвіта, бігли під пронизливим вітром в заметіль до стайні, запрягали коней і роз’їжджалися по своїх фермах, Василь возив воду в свинарник, Володя — в корівники.

На фермах колодязів не було, і хлопці брали воду в людей. Колодязь глибоченний, зруб од розхлюпаної води в крижаній кожурі, і коло кручалки під ногами суцільний лід горбом. Не встигнеш сколоти ломом та сокирою той лід, як через годину вже знову накипіло, і вже ти балансуєш, наче мотузяний дід, так і дивись, не вдержишся на ногах, коли витягаєш повне відро, брикнеш, ще й кручалка може жахнути зверху по голові.

Перші дні на пронизливому вітрі Василеві було дуже непереливки в тоненьких бавовняних штанях, аж поки свинарки не заступилися за нього перед бригадиром:

—Та видайте ж хлопцеві спецівку, бо ще втратить отут на морозі своє прекрасне хлоп’яцтво. Ми ж не переживемо такого!

—Ага, видай йому, а він і здиміє завтра, — сказав бровастий однорукий бригадир у доброму кожусі й синьому галіфе. Він глянув на Василя насмішкуватими сірими очима. — Як, малий, даси дьору в казьопному?

—Хіба ж я дурний чи що від таких дівчат тікати?

—Ви чули, сороки? Цей козак, хай тільки вус засіється, ще покаже вам, де раки зимують. Ну, ходім, джигуне, обмундирую.

І Василеві видали новеньку, як з голочки, куфайку, ватяні штани й гумові чоботи. Він як убрався в ті штани, то наче заново на світ народився. Під’їжджав до свинарника з повною бочкою, і тут свинарки вибігали з відрами, вточували воду, наливали в чани, варили свиням корм. Води треба було до ката, і Василь усе снував і снував од села до ферми з бочкою, і до вечора вхоркувався так, що вже не чув ні рук, ні ніг.

—Нічого, втягнешся, — заспокоював його Володя.

Він, мабуть, справді втягся вже, був худющий, в чому тільки там і трималася та душа, а байдуже, вертавсь увечері додому бадьорий, веселий, казав Василеві, що в суботу підуть у гуртожиток до дівчат.

—І Го-осподи ти мій! Парубок найшовся, — смикнула мати Володю за руду чуприну. — Вечеряй краще, бо вже такий зробився, хоч крізь драбину тягни. Боком повернешся, яка ж тебе дівка побачить?

—Бо росту швидко, того й худий, — сказав Володя.

Василь виписав у колгоспі харчів на цілий місяць і віддав їх тітці Паші в спільний котел. Плату ж за квартиру хазяйка відмовилася брати в нього навідріз.

—Живи так, дитино. Чи мені жалко печі? Не перележиш. Он з моїм песиголовцем будеш у парі. Хлопець ти, бачу, бідою навчений. Може й мій коло тебе розуму хоч трохи зачерпне.

Була тітка Паша повненька, білолиця, з доброю усмішкою, опечаленими сірими очима й співчутливим тихим голосом, і Василь одразу зрозумів, що й тут йому поталанило, як колись у Западні з ґаздинями — вуйнами Ганкою та Устиною.

Як і в Калашниках, топити в людей тут було нічим. Вугіллячко гріло тільки контори, хати залізничників та всякого начальства. Народ же рятувавсь, як міг. Хлопці вже раз ходили пізно, після вечері в степ по солому. Приперли в’язанки, то мали тепер на два дні чим протопити в печі. Та ще її кізяком, соняшничинням трохи підбадьорювали. Уночі липли до тієї печі, як мухи. Хлопців