Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

побожний Леоне. Скажеш, може, що захищаєш нашого патрикія не як Божий слуга, а як римлянин?… Я знаю багатьох дияконів і пресвітерів, які не інакше кажуть. Але, воістину, кого ж ви захищаєте?… Чоловіка, що йшов до влади через убивства, а до своєї потуги — через дружбу з гунами. Хіба ж не вбив Фелікса? Не погрожував двічі вічній Августі ворожою навалою? Не здійняв бунту проти законного патрикія?… А його перемоги?… Смійся, мудрий Леоне!… Умів бити варварів, але теж, як бачимо, — не надто… Не впорався зі свебами… Боїться Гейзеріха… Зазнав ганебної поразки під Толозою, бо це ж його задум… його волю розгромив король Теодоріх в особі Літорія! А як бив інших, то не сам, а з допомогою гунів… Хто переміг бургундів? Воістину, не Аецій, лиш Аттіла… Хто перемагав готів?… хто прийшов на відсіч до Нарбони?… Гуни… А Аецій? Лише раз став перед лицем гідного противника… римського полководця… під Арімінумом… Ти ж знаєш, побожний Леоне, як це закінчилось! — закінчив, гучно розреготавшись.

Лише тепер пальці Аеція перестали барабанити по столі. Леон кинув благальний погляд на патрикія. Той, однак, не звертаючи на нього уваги, підійшов до Соммера і, торкаючись грудьми його грудей, спокійно сказав:

— Добре, що ти нагадав мені про Фелікса… варто би повторити…

Миттю завмер сміх на вустах Альбіна. Увесь з’їжився, але не зблід, — навпаки, обличчя мав червоне і гаряче…

— Він хворий! — скрикнув Леон. — Глянь, найславутніший, його всього палить гарячка…

Швидко став між Аецієм і Соммером. Префект почав тремтіти — Леон не знав, зі страху (може, щойно зрозумів, що каже!) чи через хворобу?… Швидко торкнув його палаючу долоню… Потім глянув на обличчя: погляд Альбіна був цілковито спокійним… думка, яка на ньому відбивалася, була думкою здорової людини… Леон миттю зрозумів, що слід робити: з одного боку — переконати Соммера, що у сказаному ним немає слушності… (Диякон був твердо певен, що префект насправді на має слушності!) А з іншого боку слід одразу з коренем вирвати із Аецієвої душі смертельну образу, що була чудово замаскована, проте загрожувала страшними наслідками! Вхопив обох за руки і гаряче скрикнув:

— Пропасниця тебе мучить і сам не знаєш, що кажеш, найпресвітліший префекте. Воістину подиву гідні спокій, лагідність і терплячість, що ними ясніє душа патрикія імперії… як сам бачиш — воістину душа справдешнього мудреця та християнина, нездатна до гніву та помсти за шалені слова, бездумно кинуті в тяжкій гарячці… Каюся, коли б се я був на його місці, то й не знаю, чи зумів би так швидко збагнути, що це кривда й образа, мститися за які міг би лише безумець… А все-таки кривда й образа, і справді тяжкі та болючі!… Задумайся, що ти казав, Альбіне Соммере? Кого ти образив, цісарський достойнику?… Це ще дарма, що ти скривдив неслушним словом свого очільника… патрикія імперії… могутнього полководця… мужа, що міг би тебе, як беззахисну комашку, знищити одним порухом руки… Але не це найважливіше, а те, кого ти образив і скривдив насправді… Мужа, який сам-один грудьми своїми затуляє Рому, імперію та римський мир… Що ж було б з нами сьогодні без нього?… нашого щита?… останнього щита?…

Оглянувся довкола. На мить зупинився поглядом на групі, що представляла братання римського легіонера з галлом.

— Так, Альбіне… Аецій дійсно наше забороло… наш останній римський щит…

— Останній римський щит? — здивовано скрикнув патрикій, наче щось згадуючи.

Леон посміхнувся.

— Ти знаєш це прізвисько, найславутніший мужу, правда ж?… Колись, багато років тому, — ти, напевне, цього не знаєш, — твій батько мешкав у Тусції[127] та приятелював із моїм батьком Квінціаном. Тому я знаю цей епітет. Але найпресвітліший Гавденцій, можливо, надто щедро сипав ним наліво і направо. Бо насправді є лише один істинно останній римський щит — це Аецій! І не тому, найпресвітліші мужі, що він римлянин… Ні… Гляньте на це зображення… на щит цього легіонера… Він не такий, як галльські, готські, франконські. Круглий і випуклий, рівномірно випуклий, усіма точками рівновіддалений від центру… Тому кожен удар, хай би з якого боку падав, відіб’є з однаковою силою. А хіба ж інакше ось уже п’ятнадцять літ чинить Аецій, о Альбіне Соммере?… З усіх сторін на імперію сиплються удари: від півночі франки… від заходу свеби і готи… від півдня вандали і повстання багаудів… зі сходу бургунди, ютунги, норійці… Хто ж усі ці удари відбиває з однаковою силою?… Аецій. Лише Аецій. Завжди Аецій.

Патрикій захоплено дивиться диякону в обличчя. Легко прочитав у погляді малих глибоких очей стурбоване питання: «Вибачиш йому?…» Аецій теж відповідає поглядом. А потім подає руку Соммерові.

Префекта преторію Галлії справді палить гарячка. Але його думка все ще твереза і рухлива. Здивовано дивиться на подану руку, що могла б одним кивком знищити його, як беззахисну комашку… як Фелікса… А, може, диякон має рацію?… може, це й справді гарячка вирвала з грудей воістину несправедливі й образливі слова?… Палючими пальцями потискає подану йому руку.

— Вибач, Аецію, — тихо каже і, ледь тримаючись на ногах, виходить із таблінуму.

Тільки-но зник за порогом, як патрикій простяг руку Леонові.

— Ти справді заслужив те, що тебе спіткало, апостольський мужу…

Диякон здивовано і запитально глянув на нього.

— Вибач, найславутніший, але я не маю права на вжитий тобою титул…

Аецій посміхається.

— Маю для тебе новину, Леоне… Я отримав її годину тому… з порту Міста прибула галера…

— Я давно вже не був у Місті … Але і я щось привіз для тебе з Равенни, пане…

— Що саме, апостольський мужу? — зі сильним серцебиттям питає патрикій.

Леон морщить брови.

— Глузуєш з мене або святих титулів, найславутніший, — каже з гіркотою.

— Присягаю святими Юстом і Пастором, що не глузую… Посланці з Риму принесли звістку, що навіки склепив очі святий єпископ Ксист…

Диякон затуляє обличчя долонями.

— Воістину, моя новина не така, Аецію, — каже глухим голосом і схиляє коліна.

Рука патрикія опускається на плече схиленого.

— І ще казали посланці, що народ Роми третього дня перед жовтневими календами обрав уже собі нового пастиря… Леона, сина Квінціана…

Був певен, що диякон, захоплений радісним подивом, одразу ж підведеться на рівні ноги. Та Леон не ворухнувся. Лише його губи щось шепотіли… швидко… довго… Нарешті підняв на Аеція зосереджене, залите слізьми обличчя.

— Я лише диякон,