Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Як боярин Тугар Вовк із «Захара Беркута»! – пожартував Спартак.
Ремка відгукнувся в тому сенсі, що так, усі зголодніли. Отож на кімнатному столику швиденько розставили принесену Спартаком гірку медовуху з перцем «Nemiroff», виклали кожен свій «тормозок» та наїдки, що їх вдалося прикупити по дорозі. А на завершення додали основні здобутки дня нинішнього – по парі пляшок пива кожен: по одній літровій пляшці «Охтирського Світлого» і ще по одній літровій – «Охтирського Гусарського». Після коротенької наради вирішили випити світлого пивасика на вечерю, а пляшки «Гусарського» все ж таки не відкорковувати, а привезти кожен в свою редакцію – щоб і їхні співробітники також оцінили хмільну продукцію тутешнього пивзаводу…
Попри висловлені Ремкою побоювання, «підправлене» медовухою світле пішло, що називається, «на ура». Перший тост проголосили за знайомство – оскільки газетярі прибули безпосередньо з Києва, тоді як телевізійник – з Дніпропетровська. Другий тост підняли за майбутні ринкові успіхи Охтирського пивзаводу, який вже зараз випускає вельми пристойну продукцію. Третій тост, за традицією, мав бути «жіночим», отож відгукнувшись на пропозицію Спартака, випили за ту саму «жінку» – за ЖУРНАЛІСТИКУ, яка об’єднала їх усіх: випускника журфаку, колишнього вченого-металурга і колишнього аспіранта-історика. Далі вже не тостували, а лише повільно сьорбали «йоржик з перцем», в міру необхідності доливаючи у свої склянки або пиво, або медовуху – кому чого хотілося. У паузах між тостуваннями і поїданням «тормозків» кожен розповідав, як заведено, ті чи інші журналістські бувальщини.
Буйтур Всеволод повідав, як торік їздив на Тернопільщину до села Шумляни, щоб записати розповідь пані «Стефи» – Марії Пальчак, учасниці останнього зіткнення останньої боївки УПА з радянськими «чекістами» у квітні 1960 року. Згодом виявилося, що інтерв’ю з нею вийшло друком на першій шпальті газети «Український націоналіст» і по факту стало останньою прижиттєвою публікацією, присвяченою цій героїчній жінці, яка невдовзі відійшла у засвіти.
– Та ну, заливаєш! – махнув рукою Ремка Богораз, якому розповідь колеги явно не сподобалася. – Яке там УПА у шістдесятому році?! Це що, виходить, вони існували іще півтора десятиліття по війні, так?..
– Саме так, – охоче кивнув Буйтур Всеволод. – І не просто існували, не просто по схронах переховувалися, а воювали зі зброєю в руках!
– Маячня.
– Не віриш?! Ну-у-у, то твоє дурне діло…
Щоб трохи розрядити ситуацію, Спартак розповів тематичний анекдот:
– Йде чоловік лісом, гриби збирає. Раптом із самісіньких хащів вистрибує літній чоловік в однострої з німецьким «шмайсером» в руках і запитує: «Дядьку, скажіть, чи є в селі німці?» – «Та що ти таке кажеш, чоловіче?! Вже півстоліття, як війна скінчилася». – «Тьху ти! А я, дурень, і досі поїзди під укіс пускаю».
Посміялися.
Потім Буйтур Всеволод додав, що буквально через пару місяців після публікації останнього прижиттєвого інтерв’ю пані «Стефи» на нього вийшов маріуполець, який відрекомендувався Жданом Костівим і повідомив, що є сином Олега Цетнарського – ще одного учасника того легендарного бою! Нібито «чекісти» залякали його матір (яка саме тоді була при надії), й вона була змушена розповісти все, що знала про останню боївку УПА, після чого переїхала в Маріуполь (тодішній Жданов) і змінила прізвище. Історія, звісно, цікава – от тільки як її перевірити, якщо пані Ольга (матір Ждана Костіва і вдова Олега Цетнарського) позаторік померла від раку, не маючи на руках жодних матеріальних доказів на підтвердження правдивості своєї розповіді?..
– Якщо ти не проти – я подумаю. Можливо, щось і підкажу, – сказав на це Спартак. На відміну від Ремки, історії пані «Стефи» і Ждана Костіва його явно зацікавили.
Далі слово надали PR-менеджеру УАБО – Спартак розповів, як під час роботи в газеті «Селянин» його відрядили до Миронівки на відкриття першої черги модерного сільськогосподарського комплексу, збудованого міжнародною компанією «Київ-Атлантик-Україна». На відкриття прибув посол США Вільям Ґрін Міллер[80], отож, дочекавшись, коли на фуршеті всі як слід «накатили», Спартак спромігся підійти з диктофоном у руках до пана Міллера раніше від його тілоохоронців – через що останні мало не пристрелили журналіста. Коли ж бодігарди спробували м’яко відтіснити нахабу від охоронюваної персони, нагримав, щоб не заважали брати інтерв’ю. Чим ввів бодігардів у ступор.
– Заливаєш, – знов не повірив Ремка.
– О-о-о, ти Спартака не знаєш! Він може, – махнув рукою Буйтур Всеволод. І розповів, як, перебуваючи на брифінгу в ЦВК, «цей нахаба» висмикнув останній прес-реліз з-під носа у самого Гонгадзе. Спартак же додав, що після його самовільного підходу до Вільяма Ґріна Міллера наступної ж ночі додому до головреда газети «Селянин» Зореслава Бурбели зателефонували з СБУ і дуже ввічливо попросили пояснити своєму співробітникові, відрядженному до Миронівки, щоб він не порушував систему охорони VIP-персон, особливо іноземних дипломатів, якщо йому дороге здоров’я і навіть цілісність власної макітри на плечах…
Тепер настала черга Ремки, й він повідав, як кілька місяців тому записував для Діпропетровського телебачення ексклюзивне інтерв’ю заступника Генінспектора Генеральної військової інспекції при Президентові України з питань авіації і космонавтики Леоніда Каденюка, коли той приїжджав у справах на «Південмаш».
– Ех, і поталанило ж тобі із самим Каденюком зустрітися! Якби мені подібний шанс випав, я б тоді!..
– А якби мені випав шанс підійти до американського посла раніше від його бодігардів – я б тоді!.. – передражнив його Ремка і засміявся разом з Буйтуром Всеволодом. Потім додав: – Гаразд, не ображайся, я ж по-доброму. Ми тут всі троє по-доброму, бо всі свої…
– Авжеж, усе по-доброму, – кивнув Спартак. – Ти загалом не такий зарозумілий, як багато хто з телевізійників. Хороший ти хлопець… Хоча така профсія, як «хороший хлопець», нібито існувала тільки в переліку професій шпигунів американського ЦРУ.
Знов трохи посміялися, тоді Ремка пояснив:
– Та я майже такий самий, як і ти! Теж колишній вчений. Тільки твоя наука називалася «зварюванням»…
– «Високотемпературним паянням»…
– А-а-а, яка нахрін різниця?! Я ж аспірантуру намагався закінчити, щоб захиститися і стати кандидатом історичних наук. Ти хотів стати кандидатом технічних наук. В цьому наша схожість… а може, й не тільки в цьому?
– Не тільки, – погодився Спартак.
– А в чому ще?..
– Як міг би сказати на моєму місці персонаж Калягіна у фільмі «Здрастуйте, я ваша тьотя»: я тобі потім скажу… якщо захочеш.
Він посміхнувся.
– А чому не зараз?..
– Бо якщо скажу зараз, то зіпсую все застілля.
Прорікши це, Спартак дуже артистично витримав паузу, потім підвівся з-за столу, майже не похитнувшись, підійшов до своєї сумки, видобув звідти пляшку «Гусарського» пива, брякнув її на стіл
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.