Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

"Ти ж віриш мені?" останні слова барабаном відбивають в моїй голові. За долю секунди перед очима проносяться безліч картинок, що придумала собі після того дзвінка.

Чи вірю я? Так. Я йому вірю.

Бачу моя мовчанка Стаса напружує. Спішу озвучити свої думки.

- Так, я тобі вірю. А ти мені віриш?

- Звичайно. – одразу відповідає коханий.

- Тоді чому вчора на Богдана вовком дивився. Хіба я не говорила, що ми друзі.

- Говорила. Та я трошки ревнивий. – робить жалісливий вираз на лиці, притягує мене до себе та садить собі на коліна. – Ти ж знаєш, не можу з собою нічого вдіяти.

- Знаю. – посміхаюся.

Ну що вдієш. Такий уже в мене чоловік.

Ми ще трохи погомоніли. З'їли нарешті свій пізній сніданок. Та почали приготування до зустрічі з моїми батьками.

Якщо зустріч Стаса з мамою відбулась більш менш спокійно. То реакції тата я боялась. Надія на те, що мама встигла його підготувати. Бо коли спілкувалась з батьком телефоном, то ніхто з нас не порушував тем про моє особисте життя.

Сподівання мої були виправдані. Батько зустрів Стаса холодно. Мабуть, і словом з ним не перекинувся. Так, ніби той був меблями в кімнаті, то ж ми з мамусею старались згладити всі гострі кути.

Через деякий час Стас почав збиратися в дорогу. Батьки поїхали трохи раніше. Нам ще місяць залишилось пожити на два міста. Просив не проводжати, та я була не проти провести лишні хвилини з ним, тому сама вирішила відвести його в аеропорт.

Нас знову чекають недоспані ночі та телефонні розмови. В тім, чоловік пообіцяв, що кожні вихідні проводити будемо разом.

Попри те, що сьогодні знову прощаюся з коханим, відчуваю себе найщасливішою жінкою у світі.

Навіть не думала, що все так могло скластися.  Ще місяць тому, не могла подумати, що моє минуле, яке я так хотіла забути, зробить моє сьогодення і, сподіваюсь, майбутнє таким прекрасним і щасливим.

Ось і завершення) Останній розділ цієї історії)

Дуже дякую, що були зі мною на сторінках цієї книги та переживали за її героїв)

 В неділю ще докину епілог)))