Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

якби він ніколи не бунтував, то ніколи не став би чоловіком, справжнім чоловіком, твердим, справедливим і доброчесним. І цей же таки бунт, якщо добре поміркувати, був актом любові, глибокої любові до свого пана, яка у своєму смутку передсмертного божевілля походила від добрих рицарських традицій. Після такого, після того як він наступив коліном на груди своєму панові, після того як він його переміг, можна не сумніватися, що Санчо любитиме й шануватиме свого пана і дивитиметься на нього з глибоким захватом. Бо такою є людина.

І Дон Кіхот пообіцяв, що й нитки на ньому не зачепить, дозволивши перемогти себе своєму зброєносцю. Це сталося уперше в його житті, щоб Рицар Левів смиренно дозволив перемогти себе і навіть не став захищатися. Він дозволив перемогти себе своєму джурі.

І той же таки Санчо, який нападає на свого пана і ставить коліно йому на груди, зачепившись головою за людські ноги, які звисають із дерева, у чоботях і в панчохах, тремтить від страху і кличе Дон Кіхота, щоб той підбадьорив його і підтримав.

Не встиг він повстати проти свого пана та природного заступника з революційним криком: «Я сам собі пан!» — як уже й перестав бути сам собі паном і затремтів від страху, коли зачепився головою об людські ноги в чоботях і став гукати свого пана та природного заступника, щоби той допоміг йому подолати страх. І Дон Кіхот — а хто став би сумніватися в цьому! — прийшов йому на допомогу, бо він був добрий. І припустив, що то ноги розбійників та гультіпак, яких повішали на деревах.

«Той здогад виявився слушним. Як уже розвидніло, звели наші очі й побачили, що з дубів справді гронами звисають трупи розбишак. А як настав білий день, мусили злякатися не мертвих уже, а живісіньких розбишак: душ, може, з сорок обскочили їх зненацька й загукали по-каталонськи, щоб стояли тихо і ждали, поки прийде отаман. Дон Кіхот був спішений, кінь незагнузданий, спис до стовбура приставлений — як тут будеш боронитись? Отож схрестив руки на грудях, похилив голову і ждав якоїсь слушнішої нагоди». Зразкова поведінка зразкового кабальєро! Як добре навчили його розуму глузливі витівки дуків, ратиці бугаїв і напад Санчо! Він передчуває, хоч ще цього й не усвідомлює, наближення смерті.

З’явився отаман, Роке Ґінарт, побачив засмученого Дон Кіхота і його підбадьорив. Він чув про нього. А Дон Кіхот у такий спосіб познайомився з дружною республікою розбійників і спробував переконати словами, а не примусити силою Роке Ґінарта, щоби той став мандрівним рицарем. Завдяки тій зустрічі кабальєро познайомився з життям розбійників, таким схожим на життя мандрівних рицарів, і йому сподобалося, як справедливо вони ділили між собою здобич і як великодушно ставилися до подорожніх. І він, Дон Кіхот, що відпустив на волю каторжників, викликавши таке обурення поважних осіб, не визнав за потрібне втручатися в життя цієї республіки розбишак.

Принцип справедливого розподілу здобичі та добрий порядок, якого всі при цьому дотримувались у ватазі Роке Ґінарта, є неодмінною умовою існування будь-якої спільноти розбійників. Фернандо дель Пульґар, говорячи у своєму трактаті «Світлі постаті мужів Кастілії» про розбійника Родріґо де Вільяндрандо[112], графа де Рібадео, який зі своїми бандами і своєю великою потугою «грабував, палив, руйнував, зрівнював зі землею та пустошив міста, містечка та села Бургундії і Франції», розповідає нам, що він «дотримувався двох неодмінних умов: по-перше, пильно стежив, аби панувала справедливість поміж людей, які перебували під його владою, а по-друге, вимагав, аби там ніхто не чинив ані насильства, ані грабунку, ані будь-якого іншого злочину; а якщо хтось ці правила порушував, то він карав його власними руками». З цього видно, що в надрах спільнот, організованих для грабунку, дуже суворо карають за грабунок, так само як у війську, організованому для битви та руйнування, суворо заборонено битися один із одним, бо така практика призвела б до розпаду війська. Тому ми маємо всі підстави вважати, що всі види людського правосуддя та людської справедливості виникли з факту існування людської несправедливості. Принципи справедливості та порядку виникли у світі для того, щоби стримувати насильство й безлад. Цілком слушно стверджував один мислитель, що з перших розбійників, яким стали давати платню, виникла наша жандармерія. І римляни, які сформулювали принципи права, що досі існують, ita ius esto[113], хто вони були, як не розбійники, що почали своє життя з грабунків, згідно з легендою, яку вони ж таки і склали?

Гадаю, читач зі мною погодиться, коли добре над цим поміркує, що наші моральні та юридичні правила народилися з насильства, бо коли люди хочуть убити якусь спільноту, перед ними ставлять вимогу, щоби вони не вбивали одне одного і щоби не грабували одне одного, бо лише так вони зможуть об’єднатися і вбивати та грабувати ватагою. Такими є справжнє походження та родовід наших законів і наших принципів; таким є джерело моралі, якою ми нині користуємося. Це походження й цей родовід відкривається в ній, і тому ми схильні прощати Роке Ґінартів і навіть відчуваємо до них симпатію, бо в них немає ні двоєдушності, ні фальші, їхні банди є такими, якими вони насправді є, тоді як народи й нації, які стверджують, ніби вони шанують право і служать культурі та миру, є суспільствами, що складаються з фарисеїв. Чи ви знаєте бодай одну націю, бодай одне організоване людське суспільство, де можна було б виявити бодай одну донкіхотівську рису?

Та водночас, спостерігаючи, як зі зла виникає добро — бо, зрештою, можна вважати добром, нехай і скороминущим, правило справедливого розподілу награбованого — ми можемо легко переконатися в тому, що воно має в ньому своє коріння, або, інакше кажучи, і зло, і добро можна вважати двома гранями однієї фігури. Війна призводить до миру, а з організованого грабунку виникає закон покарання за грабунок. Суспільство має визнати свої злочини для того, щоб їх позбутися, і щоб ті, хто їх чинить, розкаялися в них. І хіба почуття такого розкаяння не властиве кожному з членів будь-якого суспільства? Безперечно, властиве, і сам факт такого соціального каяття є головною рушійною силою будь-якого прогресу. Вельми ймовірно, що нас спонукає бути добрими й справедливими до інших членів нашого суспільства якесь неясне відчуття того, що саме суспільство погане й несправедливе; колективне каяття військових формувань, можливо, є тим самим почуттям, яке спонукає їх обмінюватися послугами між собою, а іноді й надавати допомогу переможеному супротивникові. Знаючи про непривабливі сторони свого фаху, зберігали