BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська» 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

214
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»" автора Дар'я Бура. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 112
Перейти на сторінку:
напрямки».

• Українська артилерія накрила в районі Докучаєвська артилерійську батарею бойовиків, у складі якої було 6 самохідних артустановок і 2 комплекси «Гвоздика».

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив» і народний депутат Дмитро Тимчук.

• У районі Донецька загальна чисельність бойовиків уже перевищує 3 тисячі осіб, і вони продовжують нарощувати міць.

Про це пише організатор групи «Інформаційний спротив» і депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук.

За добу відзначається прибуття живої сили на 20 критих вантажівках, а також 11 одиниць броньованої техніки (включаючи 1 танк)

5 лютого 2015 року

• Зведення новин

Минулої ночі бойовики обстріляли селище Сартана в Іллічевському районі Маріуполя.

Попередньо відомо, що було 15 прямих влучень у будинки, повідомляє місцеве видання «0629».

• За ніч на Дебальцівському напрямку, поблизу Чернухине і Міуса, бойовики двічі намагалися штурмувати позиції українських військ, але їхні атаки відбили.

Як повідомляє прес-центр АТО.

У районі Дебальцевського плацдарму українська артилерія завдала низку попереджувальних ударів по позиціях бойовиків, під Брянкою вогнем накрили російських військових.

Про це пишеорганізатор групи «Інформаційний спротив» і депутат Дмитро Тимчук у Фейсбук

• Речник АТО Андрій Лисенко заявляє, що сили АТО за добу знищили 190 бойовиків, систему «Буратіно» , гармати та авто бойовиків. Про це він повідомив на брифінгу в четвер.

«За попередньою інформацією, за добу українські військові знищили 190 бойовиків. Також за останні 3 дні сили АТО знищили важку вогнеметну систему «Буратіно», 4 гармати, 4 автомобілі та 18 бойових броньованих машин проросійських НЗФ», — сказав він.

6 лютого 2015 року

• Ірина Вовк. «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

ОЛЕКСАНДР ОРЛЯК (06.09.1990 — 06.02.2015). 128 ОГПБр

На тліючому ОП «Станіслав» оборонятися було вже майже нічим: хлопці видлубували з ящиків останні набої. Але ворог ніяк не вгамовувався. Вибігти з укриття на долоню до бойовиків, аби добігти до намету з боєприпасами, ніхто не наважувався. І раптом Саша, викинувши недопалок під ноги, злегка пригасив його, і рвонув до намету зі словами: «Хлопці, я зараз». А побратими лиш перелякано кинули йому навздогін: ти що, здурів? Та він цього вже не чув. Вхопивши скільки зміг набоїв, Саша повертався до своїх, як раптом — удар у спину: влучив осколок снаряда. На пошматовану технікою промерзлу землю полилася липка кров. Молодий командир гармати не міг поворухнутися, тому побратими змайстрували з автоматних пасків линву, аби притягнути його до себе. Даремно — тіло Сашка не слухалося.

— Пораненого кинувся рятувати його тезка, також Олександр, — переповідає пані Леся спогади синових побратимів, які останніми силами рятували «Станіслав». — Цей хлопець, незважаючи на очевидну небезпеку, виповз із бліндажа, щоб забрати мого сина.

Олександр Орляк

Хлопці хутко роздерли на ньому броника й поклали на ноші. Саша зізнавався, що рана болить, а після уколу адреналіну попросив пити. «Маєте зі мною мороку. Пробачте, я зробив усе, що зміг...»

Пані Леся дивилася у вікно…

— Знаєте, коли я дізналася про обставини останнього бою сина, то зрозуміла, що він свідомо йшов під обстріл — з бліндажа до намета; він біг за гранатами для побратимів. Йому вистрілили в спину, коли він уже повертався. Лютий, холодний лютий 2015-го забрав мого сина.

Ти чесно бій прийняв, не дбаючи про себе.

І, вражений свинцем, упав лицем на сніг, —

ти не помер, а відійшов на небо,

бо на землі зробив усе, що зміг...

Ці рядки написала Сашкова мати, коли дізналася про синову загибель.

МИКОЛА КАРНАУХОВ («НЕЖУРИСЬ») (20.06.1965 — 06.02.2015). 57 ОМПБр

Михайлик на конику

снігом землю засіва,

Зустрів мене пішого

та й здивувавсь:

«Чому ти не дома,

за столом не сидиш?

Чому не радієш?

Чому ти мовчиш?»

«Радію, мій братику, до тебе діждавсь.

Мовчу, мій небесний, — один я оставсь.

Позич мені коника,

на одну тільки мить:

додому, я знаю,

він швидко летить.

Зайду на поріг: усім поклонюсь,

заберу поцілунки — на війну повернусь».

Це листопадовий вірш із «нуля» вояка «Нежурись» — Миколи Карнаухова із 57-ї бригади. Йому випало боронити Дебальцівський плацдарм. Вірш той — один із перших, які він надіслав своїй дружині Галині, у якому він відкрив усю свою душу, що опинилася на війні. А свято Михайла для нього було завжди особливим — це був «празник» у його рідному селі. Він зі самого ранку будив сина Миколу, Галину, а тоді їхав ще й за донькою Оксаною, і рушав до села. Це було сімейне свято Карнаухових, яке відбувалося за будь-якої погоди й обставин.

Але не цього 2014-го року: того дня Микола просто надіслав дружині цього вірша довжелезною смс. А Галина й досі береже його у своєму телефоні. Як і всі смски чоловіка: іноді вона їх перечитує, іноді відкриває якусь одну, заплющує очі й пригадує свого Миколу. А іноді плаче. Плаче, коли читає повідомлення про смерть його побратимів у тих смсках, плаче, коли перечитує його останнє повідомлення: «Йду на Дебальцеве. Не поминайте лихом».

Микола Карнаухов

Кандидат технічних наук, доцент, автор десятків наукових праць, Микола Карнаухов все своє життя дуже наполегливо працював, не дозволяв собі змарнувати й хвилини: він завжди чимось займався або про щось глибоко думав. Та так, що й не докликатися. У свої майже п’ятдесят він покинув рівненський університет, у якому викладав, і поїхав воювати. Воював і писав вірші. Казав, що кудись треба виливати все відчуте, пережите, побачене й вимріяне у вогких окопах. Тому писав вірші й надсилав їх то дружині, то синові, то мамі чи сестрі, то друзям-співробітникам. Друзі — Світлана та Микола Пікули, зібрали їх у самвидавну збірку. Він писав вірші й раніше: матері на ювілей чи доні Оксані (від першого шлюбу), заради якої був готовий прихилити небо, аби лиш вона усміхалася. У них були непрості стосунки, згадує Галина, але для Миколи Оксана була, мабуть, половиною світу.

Востаннє їм вдалося порозмовляти 2-го лютого. А наступного дня Галина просто не почула Миколиного дзвінка, коли їхала в маршрутці: так в її телефоні й залишилися ті «2 пропущені дзвінки» від її чоловіка. Його мобільний оператор не впорався: Коля почав дзвонити матері з інших номерів, бо знав напам’ять

1 ... 79 80 81 ... 112
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"