Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Сумніваюся, що ти все правильно зрозумів.
– Не думаю, що ваші слова можна якось по-іншому трактувати? І… Фієрі відмовляється від співпраці. Такі перемоги нам не потрібні.
Чекайте… Це він на що натякає?!
Невже він подумав, що я…
Серйозно?!
– Хлопчику, не говори те, про що потім пожалкуєш, – без зайвих емоцій сказав йому Ярослав Іванович.
А я…
Мені просто стало важко дихати.
Не можу більше тут знаходитися! Не можу і не хочу!
– Мені потрібно на повітря… – прошепотіла, а потім, не чекаючи відповіді чоловіків, вискочила з кабінету.
Господи, та скільки ж можна вже так наді мною знущатися? Невже я це заслужила? Чим?!
Йшла кудись, сама не знаю куди. Та й байдуже, аби тільки залишитися наодинці з собою.
– Ніко, зажди! – почула ззаду голос Власа.
Ні, не хочу його зараз бачити! Пришвидшилась і влетіла в перші двері, що трапилися мені на шляху. Сходовий майданчик. Прекрасно! Тепер є змога втекти. І байдуже, що доведеться п’ятнадцять поверхів подолати на своїх підборах. Зараз я все одно їх не відчуваю.
Але не судилося… Через декілька секунд двері відчинилися знов, а ще через декілька – мене притиснули сильним тілом до стіни.
– Відпусти… – прошепотіла, намагаючись вивільнитися з його капкана.
– Ні, – холодно відповів. – Спочатку ми поговоримо.
– Про що?! – все, терпець урвався. – Про те, що ти думаєш, наче я переспала з Сіворським, щоб отримати перемогу? Про те, що я “вкрала” свою ж ідею в колишнього? Про що ти хочеш поговорити, Гордич? Про те, що не віриш мені, не дивлячись на все, що між нами було?!
– А що я ще маю думати, Хоменко! – викрикнув у відповідь. – Я звик довіряти своїм вухам, а далі – скласти два та два не складно! І ні, у слова Новака я не повірив, тож тепер ще більше не розумію. Якого біса, Ніко?! Невже вирішила перестрахуватися?!
І це було, наче ляпас по обличчю… Я була права. Він досі не вірить мені. Досі вважає мене якоюсь…
Господи! Чому ж так боляче?!
– То от, яка в тебе думка про мене... – відповіла неживим голосом.
– В мене є підстави так думати. Ти сама мені їх постійно на тарілочці подаєш, – він нарешті відпустив мене і відійшов на декілька метрів.
– Справді? – в мені почала підійматися хвиля гніву. – І що я ще тобі на “тарілочці подаю”?
– Ніби сама не розумієш, – відповів, зневажливо гмикнувши. – Вся така правильна, а потім випливають такі подробиці... І ще мені поясни, навіщо ти тоді поїхала з клубу зі мною після всього? Вирішила закрити свій гештальт? Закінчити справу, що так і не змогла провернути в університеті?
– Боже, та що ти взагалі городиш?! – це вже було схоже на якийсь сюр.
– Ой, тільки не придурюйся святою наївністю. Я не забув, як ти планувала зі мною переспати за екзамен. Як робила це і до мене з іншими, – говорив і був такий впевнений в своїх словах, що я дійсно засумнівалася в його адекватності.
– Гордич, ти в своєму розумі? Як тобі таке тільки в голову могло прийти?
– Я чув, як ти говорила про це з подругами перед тим, як ми вперше зустрілися. Тож, нічого я не вигадую.
Вперше зустрілися? В університеті він має на увазі?
Так… Що ж тоді було? Яка ще розмова? Пам’ятаю тільки, що стояла з навушниками, слухаючи новий альбом якоїсь групи, а потім побачила його... Того, з ким так довго чекала зустрічі, що навіть не могла й слова промовити. Просто стояла і посміхалася, як та ідіотка остання. Але ж не було тоді ніякої розмови! Точніше... У мене – не було, а що там він чув – то справжня загадка.
– Власе, не знаю, що ти там чув, але в університеті в мене не було подруг. Два друга тільки, один з яких став моїм чоловіком потім, уявляєш? Отже, ні з ким я говорити тоді не могла. А про все інше – взагалі немає слів. Ти через це так до мене ставився на заняттях? Вбив собі в голову, що я хочу тебе звабити? За оцінку?!
І не втрималася… Розсміялася, адже це було просто максимально сміховинно! Боже, і через таку дурницю він зненавидів мене? Просто щось десь почув і зробив свої висновки, за які я розплачувалася пів року?! Та й не тільки пів року... Згадати тільки мої перші тижні у Фієрі.
Оч-ма-ні-ти!
Після моїх слів я побачила, що він, ніби постарів за одну хвилину. Соромно? Зрозумів, наскільки був не правий?
– Ніко… Я… Я вже не знаю, що думати. Стільки всього відбулося, – і повернувся до мене спиною, стискаючи руки в себе за головою. – Я вже не знаю, у що вірити, – пошепотів кудись у стелю.
– Мені потрібно було вірити, Власе… Тільки мені і все. Але ти вирішив зробити інакше, – сказала, відчуваючи, що очі наповнюються слізьми. – Я ніколи навіть не думала спати з кимось заради вигоди. Мало того… Хочеш вір, хочеш ні, але до тебе в мене був всього один партнер – Алекс. І я ніяк не могла переспати з Сіворським, адже, по-перше, він мені огидний, а по-друге, у той момент всі мої думки займала тільки одна людина – ТИ. Уявляєш?! Коротше… Нам більше немає про що говорити.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.