Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Йде.

Мене пересмикнуло не так від цього факту, як від неживого голосу Лілі. Незважаючи на свій страх, я зробила все точно, як ми домовлялися з дівчиною. За кілька метрів від краю даху знаходилася широка кам'яна платформа, на якій встановлено вишку зв'язку. Саме за цією підпорою ми сховалися.

Опинившись у безпечному місці, Лілі підняла руку і дзеркало, що весь цей час висіло в повітрі, почало рухатися. Дівчина крутила рукою, а разом з нею крутилась і наша пастка. Нарешті знайшовши вдалий кут, відьма усміхнулася. Від поверхні дзеркала відбився місяць і пустив сонячний зайчик на дах будівлі. «Місячний зайчик», – виправив мій внутрішній голос. Це було схоже на промінь прожектора, який рівним колом завмер на землі. Я вже збиралася поцікавитися, як можна не помітити цей яскравий відблиск і дзеркало, що парило над головою, але все це разом зникло. Хоча правильніше сказати стало невидимим: очевидно, що пастка таки залишилася.

Двері, що ведуть на дах хмарочоса, різко відчинилися, являючи нам і зоряному небу серйозного чоловіка в темному одязі. Лілі швидко смикнула мене назад, і я вдарилася спиною об бетонний блок. Так, правильно, не вистачало, щоб маг нас помітив.

Ми з дівчиною стояли нерухомо і навіть, здається, дихали через раз. А ось Етьєн навпаки, пройшовся по даху так, що його важкі кроки відбивалися просто в моїх вухах. Я не бачила, куди саме він прямував. Сподіваюся, навіть якщо не потрапить у пастку, то й нас із Лілі не угледить.

Тільки зараз на думку спало питання: а як взагалі маг повинен у нашу пастку попастися? Це ж невелике, півметра в діаметрі, коло. Дуже пощастить, якщо чоловік з усієї широкої території даху вирішить пройтися призначеним місцем. Хоча є ймовірність, що Лілі це теж продумала. Я приготувалася до тривалого очікування, тому зовсім не була готова, коли по даху прокотилася хвиля енергії, а дівчина різко вискочила з нашого укриття.

«Нас помітили», – першою думкою пробігло в голові. Тепер нам треба бігти чи боротися з дуже сильним магом. Але вибігаючи слідом за Лілі, я побачила, як чоловік стоїть у центрі кола, що знову яскраво світиться, і здивовано оглядається навколо.

Спрацювало. Не може бути. Хоча якраз на це і був розрахунок, але я навіть не сподівалася, що все буде настільки просто. Скільки нервів, пошуків, не особливо приємних знайомств, а невловимий і сильний маг просто стоїть у місячній пастці, яка потроху приглушує своє сяяння, і на підлозі лишається лише тьмяний обрис кола відбитого від дзеркала місяця.

Потрібно віддати належне Етьєну: помітивши нас, він перестав крутитися на всі боки і став прямо, витягнувшись на весь зріст. Чоловік трохи схилив голову, примружив очі і почав уважно нас вивчати, я б навіть сказала оцінювати. Я не могла зрозуміти, впізнав маг моє лице (все-таки пару днів тому він убив старійшину, щоб підставити саме мене), його обличчя не виражало взагалі жодних емоцій. Лілі навпаки світилася так, ніби це її життя залежить від затримання справжнього вбивці, а не моє.

– Впізнаєш? – якось зловтішно протягла Лілі.

Чоловік не звернув ніякої уваги ні на інтонацію дівчини, ні на її слова, зображуючи байдужість (або не зображаючи). Може йому справді начхати, що ми його заточили. Різко стало незатишно, хотілося скоріше з цим покінчити.

– Лілі, – майже пошепки покликала я. – Ми його спіймали, далі хай розбираються старійшини. Дзвони Михайлу.

– Я не піду поки все не з’ясую, – голосно заявила вона, явно звертаючись не до мене.

Я спробувала схопити її за руку, зажадати пояснень, але вона відштовхнула мене з такою силою, що я майже відлетіла від неї.

– Єлизавета Потоцька та Євген Адамчук, – Лілі стиснула кулаки, ледве стримуючи клекотливий голос. – Їх стратили за зраду. Але чи ж тобі цього не знати.

У голові з шаленою швидкістю крутилися думки. Потоцька – прізвище Лілі. Стратили за зраду. Це батьки Лілі? До чого тут вони? Дівчина казала, що звинувачення було дурним, і її тато точно не зраджував ковен. Значить, Лілі вважає, що його підставили. І підставив не будь-хто, а той самий чоловік, що й мене. Але чи може бути такий збіг? Та й навіщо Етьєну все це? Здається, саме на ці запитання Лілі й намагається дізнатися відповіді.

– Євген Адамчук – прямий спадкоємець Тихомира Яновського, одного з 33 повстанців, – немов завчений текст, промовив маг. А потім з тією ж байдужістю, дивлячись кудись убік, продовжив: – З ним було все надто просто, я б навіть сказав нудно. Радники часто мають наміри зайняти місце старійшин, тож використати це проти нього було не складно. Ось із тобою, – чоловік перевів погляд своїх світло-блакитних очей на мене, і по спині пробіг холодок. – З тобою інша справа, Віталіна Колеснікова.

Від свого імені з його вуст мене відчутно затрясло, а Етьєн усміхнувся. Хоча усмішкою це назвати було складно, скоріше моторошний оскал. Я знала, що він замкнений у пастці, але не змогла подолати бажання зробити крок назад, подалі від цього мага. Йому це тільки сподобалося: усмішка розширилася і, переступивши з ноги на ногу, він продовжив говорити таким тоном, наче розповідав дитячу казку.

– Так, твоя мати гарненько подбала, щоб я вас не знайшов. От уже проблемні ви, банші. Я вже думав не зможу знайти останніх із роду Радмили Римар. І яке ж було моє здивування, коли знайти тебе мені допомогла одна верховна відьма.

Маг перевів глумливий погляд на Лілі, а дівчина раптом зблідла.