Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Аня

Коли очі пересихають, і сльози всі виплакані, я заспокоююся та натикаюся поглядом на телефон Руслана, який він залишив на стійці. Швидко підходжу до нього, сподіваючись, що блокування немає. Телефон увімкнути мені вдається відразу, я швидко заходжу в контакти й серед величезної кількості жіночих імен знаходжу те, що мені потрібно — номер його батька. Я впевнена, він ще не знає, що Руслана забрали. Гудок. Ще один. Немає відповіді.

Я нервую, але не втрачаю надії та набираю ще раз, сподіваючись, що він візьме слухавку, коли побачить, що син телефонує вдруге поспіль.

— Руслане? — на тому кінці, здається, здивовані дзвінку від сина, але я зовсім не даю взнаки й швидко вимовляю:

— Здрастуйте, Владе. Руслана забрали щойно. Прийшли люди у формі, висунули звинувачення, — кажу крізь сльози. — Я не знаю, що робити.

— По-перше, заспокоїтися, — каже Влад так, ніби нічого не сталося й це не його сина забрали в поліцію. — По-друге, я розберуся й перетелефоную щойно все з’ясую.

Я хочу сказати щось ще, але в телефоні вже чуються гудки. Батько Руслана поклав слухавку. Я набираю повні легені повітря й намагаюся продовжити жити так, ніби все нормально, але мені не вдається. У дрібницях я знаходжу його одяг, капці, які самотньо стоять біля дверей душа, тому що він пішов босоніж, куртка в передпокої на вішалці, гаманець недалеко від тумбочки біля ліжка.

Я не знаю, як опиняюся в спальні, як сідаю на ліжко й підтискаю під себе ноги, підтягуючи коліна вище, до самого підборіддя. Ми збиралися вечеряти. Навіть страви ще не охололи, але зараз мені шматок у горло не поліз би, тому що тепер я муситиму вечеряти на самоті. Без нього.

Я чекаю дзвінка від Влада два дні, але він ніби забув про мене. Я набираю його номер знову і знову, але там жодної відповіді. Мене просто ігнорують, і я не витримую, виходжу з квартири й прямую до найближчого відділку поліції. Не знаю, куди повезли Руслана, але я просто не можу сидіти на місці. Я маю з’ясувати, що з ним.

Мені дають адресу іншого відділку, куди відвезли Руслана. Я потрапляю туди за кілька годин, щоправда, там мені нічого суттєвого не кажуть, розводять руками й стверджують, що Руслана відвезли, але куди — не говорять. Зі мною взагалі практично не розмовляють та ігнорують.

Коли я розумію, що мені так нічого й не скажуть — повертаюся додому. Заходжу в спорожнілу квартиру й сідаю на тумбочку для взуття, схиливши голову на руки. Поняття не маю, що робити далі. Їхати до Владислава? Просити зустрічі з Русланом? Їхати до Вані й вимагати в нього забрати заяву або ж подавати свою, звинувачуючи його в побитті? Я поняття не маю, що робити й чому Руслана досі не відпустили, адже не можуть його тримати вічно.

Відповідь приходить до мене сама. Влад дзвонить у двері, я відчиняю, впускаючи його всередину. Він оглядається, гмикає і, не вітаючись, говорить:

— Видно, що квартиру вибирав мій син.

— Що з ним? — запитую, намагаючись не зірватися на сльози. — Я дзвонила, але ви не відповідали.

— Руслану винесли звинувачення, суд за тиждень, — тихо каже Влад. — У твого чоловіка хороші адвокати.

— У колишнього чоловіка, — поправляю його.

— За документами ви все ще чоловік та дружина, — гмикає Влад.

Звідки у Вані можуть бути хороші адвокати, не маю поняття. Грошей багато ми ніколи не мали, зв’язків теж, з друзів у нього були тільки люди з роботи, а сам він далекий від сфери адвокатів.

— Я можу побачитися з Русланом?

— Так, я спробую влаштувати вам зустріч. У мене є знайомий, спробую через нього.

— Що загрожує Руслану?

Мені страшно ставити це запитання, але я маю знати, що станеться, якщо його визнають винним.

— Таких подробиць я не знаю, — Влад знизує плечима й дивиться в глиб квартири. — Я можу зайти?

— Так, звісно.

Влад роззувається і проходить всередину, роззирається, але більше нічого не каже. Я поняття не маю, як вийшло так, що Руслана взагалі затримали. Я чомусь думала, що Владислав усе вирішить і Руслана навіть не затримають, а тут справа дійшла до суду.

— У вас доволі затишно, — каже Влад, коли я заходжу слідом.

— Дякую, — бубоню, намагаючись не згадувати, як він говорив про те, що я абсолютно не підходжу його синові й він зробить усе, аби ми не були разом.

Що змінилося відтоді? Батько зрозумів, що син закоханий або побачив, як я хвилююся й сам перейнявся? Чомусь не вірю ні в перше, ні в друге, адже він говорив цілком щиро й зі злістю, а зараз раптом вдає, що готовий змінити свою думку.

— Чай, каву? — пропоную, як гостинна господиня, хоча хочу, щоб Влад якомога швидше забрався, але він погоджується на каву.

Я заварюю розсипну, додаю цукор, як він просить, і ставлю перед ним чашку.

— Завтра я влаштую вам зустріч, під’їдеш за тією ж адресою, де була сьогодні, скажеш, до кого прийшла.

— Добре, — швидко киваю, погоджуючись.

Зрештою, яка різниця, що він говорив раніше, якщо зараз він цілком щиро намагається допомогти.