Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

На щастя, Ліна затримується на першому поверсі, і я встигаю привести себе до ладу та трохи розправити зібгане простирадло на ліжку, перш ніж вона піднімається нагору.

— Заходь, Ліно, — озиваюсь з ванної кімнати, де поспіхом повертаю рушник на місце, після чого вже спокійніше повертаюсь до спальні.

— Доброго ранку, пані Ерзо, — покоївка з усмішкою визирає з-за дверей. — Ви сьогодні рано прокинулись.

— Так, лягла вчора раніше, — усміхаюсь у відповідь, щиро сподіваючись, що мій занадто задоволений вигляд не викличе у дівчини ніяких підозр. — На світанку треба було відіслати відповідь дізнавачеві.

При цих словах на обличчя Ліни набігає швидкоплинна тінь, але вона вочевидь не хоче псувати мені настрій, тому одразу набуває заклопотаного вигляду та береться застеляти ліжко.

— Тоді, якщо ви не проти, Хальф занесе та повісить дзеркало, — промовляє вона, струшуючи ковдру, — ми вчора ввечері його забрали від скляра.

— Авжеж, не проти, — знизую плечима та наближаюсь до вікна. 

Ранок просто чудовий — небо чистого і яскравого блакитного кольору з пухнастими білосніжними хмаринками. Це видовище, разом із нещодавно отриманим задоволенням, налаштовує мене на замріяне милування.

— До речі, грошей за роботу він чомусь не взяв, — дівчина продовжує щебетати, але я вже не надто уважно її слухаю. — Хальф припустив, що це через місцеві забобони, але Санна…

Ліна чомусь різко замовкає.

— Що таке? — обертаюсь до неї.

І через силу зберігаю незворушний вираз обличчя, побачивши в руках покоївки палантин.

Як я могла про нього забути!

— Пані Ерзо, ви вирішили відмовитись від дотримання жалоби? — здивовано запитує дівчина, підіймаючи на мене очі.

І цьому є причина, адже шовк палантина забарвлений в глибокий і насичений смарагдовий колір.

— Ні, що ти, — збентежено усміхаюсь, що зараз цілком доречно. А ще мимоволі радію, що на шовку майже не залишаються бганки, тому слідів складання вздовж — немає. — Мабуть, випадково витягнула з шафи разом із сукнею. Поверни його на місце, будь ласка.

І відвертаюсь, щоб приховати від вірної служниці рум'янець, що мимоволі проступив на моїх щоках від сорому. Брехати — погано. Брехати людині, що щиро за тебе непокоїться та всіляко піклується — ще гірше. От тільки є у мене така підозра: Ліні не сподобається розповідь про те, що я менше, ніж півгодини тому, несамовито кохалася з привидом, чиї очі якраз були зав'язані тим палантином. Це якщо вона взагалі повірить, а не подумає, що її хазяйка остаточно збожеволіла. І якби таки довелося сказати правду, я навіть не знаю, який з цих двох варіантів був би кращим.

Тому що зараз ловлю себе на думці, а чи дійсно я при своєму розумі? Раптом події останніх днів — суто гра моєї уяви?

Покрутивши думку і так, і сяк, все ж роблю висновок, що не може все це бути вигадкою, яким би неймовірним воно не здавалося. Хоча, можливо, я просто сплю.

І попри те, що цей сон — надто страшний у деяких його проявах, просинатися мені не хочеться. Після застиглої темної порожнечі мого раптового вдівства, несподівано покохавши вперше в житті та всім серцем віддавшись цьому почуттю, я відчуваю себе живою.

З глибин цих роздумів мене витягає скрегіт за спиною. Хальф вішає дзеркало, і це чомусь викликає у мене швидкоплинну вдоволеність відчуттям, що тепер все правильно — надто порожньою виглядала стіна без нього.

Впоравшись з наведенням ладу в спальні та ванній зі вбиральнею, Ліна йде вниз разом із чоловіком. І щойно за ними зачиняються двері, як на склі дзеркала проявляються відбитки пальців, оточені ледь помітним сріблястим вінцем паморозі.

Усміхнувшись, наближаюсь і торкаюсь пальцями того місця, де щойно його доторкнувся привид.

— Скільки років минуло, а Ґрет не втратив своєї майстерності, — біля мого вуха лунає прохолодний шепіт Ліама.

— Ґрет? — обертаюсь, але не бачу привида позаду себе. Придушивши швидкоплинне розчарування, розумію, що це цілком зважена пересторога на випадок, якщо раптом хтось зайде до кімнати.

— Скляр, який ремонтував це дзеркало, — в голосі чоловіка чути усмішку. — Пам'ятаю його ще підмайстром. Моє замовлення на чотири таких дзеркала було першою його самостійною роботою. Впорався бездоганно... А через те, що справа була не з простих, по закінченню роботи його визнали майстром.

Уважніше придивившись до предмету обговорення, не виявляю в ньому нічого особливого. Схоже, це моє нерозуміння відбивається на обличчі, адже я чую м'який сміх привида.

— У мене були певні вимоги до домішок, які скляр мав додати до срібла, перш ніж покрити ним скло. І Ґрет виявився єдиним, хто взявся за цю роботу — решта місцевих майстрів вирішила не зв'язуватись з таким… Ризикованим замовленням.

В чому саме полягав ризик я вирішую не питати. Просто не хочеться переривати задумливу розповідь. Найімовірніше, майстри відмовились, адже не бажали в разі невдачі втрачати вже наявну професійну репутацію та гнівити грізного некроманта на додачу.

— Мені ж було байдуже, хто стане виконавцем, головне — щоб все було зроблено правильно. І Ґрет впорався. Що тоді, що зараз.

— Так от чому скляр так довго ремонтував дзеркало… — здивовано підіймаю брови. Пригадавши слова Ліни, додаю: — Ще й гроші за це не взяв.

— Так, я відчув, коли він мене згадав, — Ліам хмикає. — З вдячністю.

Від цих слів на душі стає тепло. Виходить, грізний некромант іноді все ж робив і добрі справи, хоч і не надто про це замислювався та, цілком можливо, взагалі цього не прагнув.

Але щойно я наважуюсь спитати — що ж таке особливе було у тому сріблі, і навіщо — як по сходах за стіною чути кроки. Швидкоплинний холодний дотик до моєї шиї біля вуха — і я вже не відчуваю присутності привида поряд.

З-за дверей лунає голос Ліни:

— Пані Ерзо, сніданок готовий, прошу до столу!

Що ж, якою би приємною не була розмова з Ліамом, сніданок мені дійсно не завадить.