Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

День продовжується не менш чудово, ніж розпочався. Вмовивши Ліну відкласти всі не надто термінові справи, я пропоную всім трохи відпочити на берегу озера, щоб насолодитися сонцем і не по-весняному теплою погодою. Тому обідали ми на свіжому повітрі, постеливши ковдри мало не на краю урвища, з якого я колись — нещодавно — ледве не впала у воду. Після обіду Хальф з Карлом пішли берегом далі, щоб пошукати зручне місце для риболовлі: надто красномовно Санна розповідала про отриманий від матері рецепт неймовірно смачної запеченої риби. І що вона залюбки приготувала б цю страву, якби та сама риба — свіжа, обов'язково ще жива — у неї була.

І доки чоловіки розмірковували, з чого можна зробити вудочки та де краще з ними розміститися, Ліна, Санна та її дочки — яких я, до власного сорому, досі плутаю між собою — зійшли берегом до самої води. Знявши взуття та трохи піднявши спідниці — які ганьба та неподобство за столичними мірками — вони вирішили зійти берегом нижче і спробувати, наскільки ще холодна вода. 

Вмовити на цю авантюру мене їм не вдається. Я залишаюсь на краю урвища і спостерігаю за тим, як зі сміхом та стриманим вереском Ліна та дочки Санни першими заходять у воду і мимоволі усміхаюсь.

Гарно тут. Влітку взагалі буде чудово — і порибалити, і викупатись, і ось так посидіти на свіжому повітрі, тільки треба буде шукати якийсь затінок. Добре, що зараз ще не спекотно, от тільки спати хочеться. Надто бурхливою була ніч і раннім — початок дня. Зморена сонцем, я вирішую прилягти та трохи подрімати на ковдрі, доки решта компанії зайнята справою чи розважається.

Та варто мені вмоститися зручніше й заплющити очі, як на моє чоло лягає холодна рука. Мимоволі здригаюсь від несподіванки, але утримую очі заплющеними — навряд чи привид набув видимого вигляду, та й сонячні промені мене просто засліплять.

— Не варто тобі тут спати, — чую я шелестливий голос Ліама. Судячи з того, як доноситься звук, він чи то схилений наді мною, чи то взагалі лежить поруч.

— Чому? — пошепки запитую я, остерігаючись того, що мене почують берегом нижче.

— Тобі може наснитися… неприємний сон, — лунає ухильна відповідь.

— Який?

— Просто не спи, моя тобі порада. Я не хочу, щоб ти це бачила.

Яка підозріла наполегливість. Вона наштовхує на певні думки та викликає спогади, які мені хотілося б забути.

Перевертаюсь на бік, щоб розплющити очі. В такому положенні не видно Ліну з дівчатами внизу, але я помічаю Санну, що повільно проходжується вздовж берега — зараз вона спиною до мене. Чоловіки вже взагалі далеко — схоже, знайшли місце, де можна порибалити.

Повернувшись до привида спиною, я відчуваю легку прохолоду, що розповзається моїм тілом від лопаток до попереку. Схоже, Ліам таки сидить — і притулився до моєї спини стегном, щоб дати знак — він все ще тут.

— Розкажи, — майже не розімкнувши губ, наполягаю в надії, що привида зараз чую тільки я.

— Це не те, про що я хотів би тобі розповідати, — в його голосі чути приреченість.

Що ж… Він не залишив мені вибору. Зітхаю і з завмиранням серця роблю своє припущення:

— Тебе тут вбили, — не запитую, а стверджую. — Вірно?

Прохолода від спини раптом розплескується навколо, огортає мене невидимою крижаною хмарою, якою ніби став привид, відкинувши людиноподібну на дотик форму. Доводиться докласти зусиль, щоб жодним рухом не видати, наскільки це стало для мене несподіванкою.

— Як?.. Звідки?

Перше запитання лунає розгублено та обривається, наче привид поперхнувся одним коротесеньким словом. В другому ж відчувається злість — щоправда, не зовсім зрозуміла її причина.

Але що вочевидь відчуваю я — радість з малесенькою ноткою зловтіхи. Все-таки, і мені є чим здивувати Ліама. Втім, це триває лише мить, й те добре. Він відчуває звернені до нього почуття, тому краще не змушувати його нервувати — до того моменту, поки не дізнаюсь, що саме криється за такою реакцією.

— Ти сам підказав, — коротко видихаю я, відчуваючи, що починаю просто замерзати. — Сон.

Неосяжний холод тримає мене у своїх обіймах ще кілька секунд, а потім, схлинувши з мого тіла, знову збирається десь на рівні спини у щось, що за обрисами нагадує притиснуте до мене стегно. Тепло весняного дня, що накриває мене слідом, здається задушливим.

— Пробач, — уривчасто відповідає Ліам, і в його голосі дійсно чути провину. — Я… недооцінив твою кмітливість.

— Скоріше — досвід, — сумно усміхаюсь я, згадавши свої зустрічі із дізнавачем, що тягнув з моєї пам'яті спогади не лише про реальність, але й про сни.

Цього разу мовчання виявляється доволі довгим. Лише за кілька хвилин, коли дівчата внизу вочевидь зазбиралися підніматися до мене, привид нарешті запитує:

— Розповіси ввечері?

Часу на відповідь дуже мало. Погоджуватися витягати з глибин пам'яті спогади про принизливе копирсання в найпотаємніших думках і образах чи просто відмовитись — з розумінням, що я маю на це повне право?

— Так, — відповідаю ледь чутно. — Після тебе.

Привид хмикає, відчуття холоду зникає. Маківки дівчат вже показуються над краєм урвища.

Втім, я про це не жалкую. Все по-чесному: у Ліама є час вирішити, наскільки він готовий відкритися мені, адже спогади про власну смерть напевно болісні. Помирати взагалі неприємно, я надто добре це знаю зі своїх снів про загибель Ріхарда.

— Пані Ерзо, у вас тут так холодно, — Ліна першою наближається до мене і мерзлякувато поводить плечима.

— Земля ще холодна, та й ви он скільки льопались у воді, — усміхаюсь, піднявшись на лікті, і поглядом вказую на поділ її сукні, мокрий мало не до колін. — Мабуть, варто вже йти назад. 

— Мабуть, — ніяковіє дівчина. — Піду скажу Хальфу, що ми — додому.

Доки доньки Санни взуваються, Ліна босоніж прямує до чоловіків, що якраз витягають з води щось велике та сріблясте. Схоже, буде у нас на вечерю запечена риба.

Віддалений шурхіт та каркання раптом привертають мою увагу. З блакитної височини до мене стрімко наближається щось велике і темне.