Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

– Як ти думаєш, що з нашим малим? – спитав Віталік дружину, поли вони їхали дорогою до села. – Він мені давно здається трохи дивним.

Звісно, дивним. Коли Люда сказала, що Марія дуже хвора, він відповів, що вона свого варта. Так, це правда. Але говорити таке про людину, коли та уже от-от якось не дуже не те щоб правильно.

– Він ображений, замучений. – Людмила, як завжди, старалася захистити сина. – Як не як а сам про себе дбає. Чого ти з нього хочеш!

І справді, що можна хотіти з такої молодої людини, котра вже від тепер дбає про себе, нікуди не ходить, не гуляє, чесно себе веде. Та не син а радість. Ще й сестрі допомагає чим може. Десь і гроші підкидує час до часу. Сама казала. Мовляв, Влад дав на дрібниці. Рідко хто має такого брата.

От тільки злим він стає іноді. І то навіть дуже. А ще оті його нічні жахіття, від котрих він кидається по ліжку, наче божевільний.

Одного разу, коли Наталі не було, він навіть просив Настю спати поруч, бо боявся сам. Каже, що це лише так вдома. А там, в місті – ні.

– Оженити треба його. – продовжував Віталік. – Як не як а всі ми люди чесні. Вони знаються уже довго. Можна би було і весілля їм зробити.

– Ну от яка тобі різниця! – відповіла Люда. – Хай собі діти роблять як хочуть. Наталі дівчина прекрасна. Я їй довіряю. А все решта не важливо. Хай краще вчаться.

І справді, може жінка добре каже. Кабана засмажити завжди є час. а от навчання потім таке собі. А якщо є можливість – то нащо тратити її. Віталік був згідливим чоловіком. Тому вони завжди могли порозумітися з дружиною. Або може вже так звик до покори. Хто його там знає.

Крім того, грошей зараз треба. Весілля – справа не дешева. А єдиний з них, хто зараз дає собі раду з тим це Влад. Не варто хлопця будоражити.