Читати книгу - "Родаки"

І нечистий того ж дня таки спік для мене коржа із лайна. Щойно приволікся до школи, мене викликали до директора і повідомили: за контрреволюційну провокацію під час важливої політичної акції мене черговий раз виключено зі школи. Для моєї персони це ганебне вигнання стало вже своєрідним ритуалом, то я тільки недвозначно усміхнувся. Проте директор, прочитавши іронію на моєму обличчі, злісно просичав:

— На сесь раз виключено назавжди і навіки-віків!

Із таким вироком інквізиції я поплівся, понуривши голову, додому.

— Ти што, легіню, такий чумний, якби в тебе стріха з голови пішла в гості на свинарник? — почувся дзвінкий голос.

Із-за рогу школи вигулькнула однокласниця Маня Крумпляничка — донька нашого Гебельса. Того самого партійного хруща, за вказівкою якого мені дали смачного копанця із школи. Маня, невідомо чому, вся радісно цвіла, як божа ружа.

— Ти, Маню, у нас теж із звіздою на чолі, — буркнув я.

— Чому?

— Бо ти єдина, в кого язик завжди біжить попереду думки.

— Ой, який ти фіґлярний, — бризнула сміхом Маня.

— Твій отець витурив мене зі школи, то мені тепер тільки й лишилося што фіґлярити.

— А ти би пригнав худобу до ріки Кривуліни, то фіґлярили би обоє, — розсипала веселі бісики з очей Маня.

Вона і далі сипала маленькі бісики, а під моїм серцем потихеньку прокидалося голубе, сяйвооке звірятко.

Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. Завжди вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер, не встигла прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу.

Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було — навіть каміння так веселково вигравало на сонці, що в людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а в місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені усмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав добрим та щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, під її парадними грудьми ми пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.

Маня пасе свої фамільні корови, а я — нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре, вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас удома в горшках пісна квасоля з капустою й картоплею товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мисливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як крадений кінь.

Маня сидить собі на самкраєчку канави, підстеливши під себе старий батьківський піджак, і вишиває рушник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка щойно відкрилася ранковому сонцю. Голодним очиськам губища Мані нагадували два величезні шматки рожевої шинки. Але, видно, вже тоді в моїй душі починали кільчитися паростки естетичних смаків, і відчуття краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті якась бісова сила неспогадано почала крутити старорежимні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь наслухався на вечорницях, гостинах і хрестинах.

І почало безугавно у голові верещати про «губки малинові», «вуста медові», «поцілунки, солодші нектару». Минула хвилина, друга, і моїм голодним очам почало ввижатись, що переді мною не кепська і вредна Маня, а східний і багатий базар, а її губи — безмежні столи, завалені заморськими солодощами і ласощами. Від того в мені ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах угамуватись, кинувся на Маню, повалив її в канаву і, наче голодне немовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ. І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати.

Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву — тільки лупала зі споду на мене переляканими очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то по голові. А ще через якісь хвилі Маня враз затихла, зіщулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстрашніше — чимдалі все більше розчарування… ні, ліпше сказати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері, солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота, про яку до сліз завивалось у співанках?

Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи — один хосен. Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти — і вся тобі краса. Ошелешений таким страшним відкриттям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів. Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію, і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити. Мене нудило, і з’явилось нестерпне бажання перетворитись на манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю. Маня, навпаки — навдивовижу хутко піднялась із землі, обтрусилась і вдоволено глянула на мене.

— Но, і що тото було? — допитливо подивилась на мене.

Я спалахнув, як стіг соломи в засуху, і промимрив:

— Та… ото… я був дуже голодний.