Читати книгу - "Спаситель"

У двері подзвонили. Теа стрімко скочила, наче зраділа довгоочікуваній перерві. Прийшов Рікард.

– Не стану на заваді?

– Ні, – відповів Юн. – Я йду.

Поки він одягався, всі троє мовчали. Зачинивши за собою двері, Юн кілька секунд прислухався до голосів у квартирі. Вони перешіптувалися. А чому? Рікард наче сердитий.

Він на трамваї дістався центру, потім пересів у вагончик Хольменколленської дороги. Зазвичай у неділю після снігопадів у вагончиках вщерть повно лижників, але сьогодні, певно, для більшості погода видалася надто холодною. Він вийшов на кінцевій зупинці, далеко внизу простяглося місто.

Будинок Мадса та Рагнхільд височів на верхівці пагорба. Ворота вузенькі, як і під’їзна дорога, котра оперізувала осередок дерев, що затуляв від шосе більшу частину будинку. Власне, маєток низенький, ніби вписаний у рельєф, тож збоку неможливо було визначити його справжні розміри. Принаймні за словами Рагнхільд.

Він подзвонив, і за кілька митей з прихованого динаміка почулося:

– Отакої! Юн Карлсен!

Юн зазирав у камеру над дверима.

– Я у вітальні. – Голос Мадса Гільструпа став хрипким, він коротко гигикнув. – Гадаю, сам знаєш, куди йти.

Двері розчинилися автоматично, і Юн Карлсен увійшов у хол, тотожний за розміром його власній квартирі.

– Агов!

У відповідь – лише луна його вигуку.

Він посунув коридором, котрий, певно, йшов до вітальні. На стінах висять яскраві необрамлені олійні полотна. Відчув цілком своєрідний запах, який посилювався з кожним кроком, чимдалі він ішов. Проминув кухню з острівцем для куховарства й обіднім столом, оточеним дюжиною стільців. У мийці повнісінько тарілок, склянок і порожніх пляшок з-під питва. Тхне відворотно: несвіжою їжею та пивом. Юн ішов далі. Усім коридором розкидано вбрання. Двері до ванної розчинено. Смердить блювотинням.

Коли він завернув за ріг, перед очима постав краєвид міста й Осло-фіорда, котрий раніше він споглядав лише пішки, гуляючи по Нурмарку.

Посеред вітальні стоїть екран, на білому полотні миготять німі кадри, мабуть, аматорське весільне відео. Батько веде наречену по проходу у церкві, вона, всміхаючись, вітається з гостями. Тихо дзижчить кінопроектор, і ані звука більше. Перед екраном, повернене спиною до нього, глибоке чорне крісло, а поряд долі – дві спорожнілі пляшки й одна надпита.

Юн голосно кахикнув і зробив крок уперед.

Крісло поволі розвернулося.

І Юн остовпів.

У кріслі сидів чоловік, у якому він через силу впізнав Мадса Гільструпа. Зодягнений у чисту білу сорочку й чорні штани, але неголений, обличчя набрякле, очі ніби вицвілі, запнуті тьмяною сірою поволокою. На колінах лежала двостволка, чорний дробовик з тоненьким анімалістичним різьбленням по темно-червоному прикладові. Дуло націлене просто на Юна.

– Чи ти ходиш на полювання, Карлсене? – тихо мовив Мадс Гільструп п’яним хрипким голосом.

Юн похитав головою, не зводячи очей з дробовика.

– У нашій родині полюють на все підряд, – вів далі Гільструп. – І на дрібну, й на велику дичину. Це для нас мало не родинне гасло. Батько стріляв у все, що здатне ходити чи повзати. Щозими він подорожував якою-небудь країною, де є звір, якого він ще не стріляв. Минулого року – у Парагваї, бо там водиться якась рідкісна лісова пума. А я ось геть не гідний. На думку батька. Каже, що я позбавлений необхідної холоднокровності. Мовляв, я спромігся зловити одну-єдину тваринку, оту. – Мадс Гільструп кивнув на екран. – Певна річ, він мав на увазі, що це вона мене спіймала.

Мадс Гільструп поклав дробовика на столик поруч себе й жестом запросив:

– Сідай. Наступного тижня ми підпишемо з твоїм начальником Давидом Екхофом остаточну угоду щодо нерухомості, найперше – на Якоб-Оллс-гате. Батько віддячить тобі за те, що посприяв.

– Боюся, віддячувати нема за що, – мовив Юн, сідаючи на чорну канапу. Зі шкіряною оббивкою, м’якою, але крижано-холодною. – Я зробив виключно фахові висновки.

– Хіба? Справді?

Юн ковтнув слину.

– Користь від фінансів, що заморожені у нерухомості, не зрівняти з користю, яку вони можуть принести в іншій нашій роботі.

– Але ж решта продавців, мабуть, виставили б нерухомість на відкритий аукціон?

– Ми б теж так вчинили. Одначе ви поводились непохитно й однозначно дали зрозуміти, що, пропонуючи придбати нерухомість цілком, зовсім не згодні торгуватися.

– Хай там як, а твоя рекомендація була вирішальною.

– Я лише дав позитивну оцінку вашій пропозиції.

Мадс Гільструп посміхнувся:

– Трясця, ви ж мали змогу отримати вдвічі більші кошти.

Юн знизав плечима:

– Можливо, розділивши нерухомість на складові, ми б отримали трохи більше, але теперішня пропозиція позбавляє нас тривалого та клопіткого продажу. А Керівна рада мусить цілком довіряти покупцеві. Адже ми мусимо дбати про тамтешніх пожильців. Навіть уявляти не хочеться, як би з ними повелися решта покупців.

– Пункт щодо заморожування квартплати та заборони виселення теперішніх мешканців дієвий лише протягом вісімнадцяти місяців.

– Довіра важить більше за пункти в угоді.

Мадс Гільструп нахилився уперед:

– Ох, маєш рацію, Карлсене, хай тобі грець! А чи знаєш ти, що я знав про вас із Рагнхільд із самісінького початку? Розумієш, коли вона з кимось трахалася, щоки у неї палали рум’янцем. І так щоразу, коли в офісі згадували про тебе. Чи ти цитував їй Біблію, коли порав її? Як на мене, їй би це було до вподоби. – Він знову відхилився на спинку крісла, гигикнув, погладив долонею дробовик на столику. – Зброя заряджена, Карлсене. Чи ти бачив, на що здатен шріт? Навіть цілитися не потрібно, натиснув на курок і – бах! – тебе вклеїть просто у ту стіну. Потужно, га?

– Я прийшов сказати, що не бажаю, щоб ми ворогували.

– Ворогували? – Мадс Гільструп розреготався. – Ми завжди ворогуватимемо. Пригадуєш літо, коли ви придбали Естгор і командувач Екхоф особисто запросив мене туди? Пожалів бідолашного хлопчину, адже ви придбали його дитячі спогади. Щодо такого ви страшенно уразливі. Боже, які ж ви мені були ненависні! – Мадс Гільструп знову засміявся. – Я спостерігав, як ви гралися й розважалися, наче все там було ваше. А надто твій брат, Роберт. Повсякчас водився з малими дівчатками. Дражнив їх, водив у стодолу, а там… – Мадс, переставляючи ногу, зачепив пляшку, яка впала, ледь стукнувшись об долівку. Коричнево-бура рідина розтеклася паркетом. – Ви мене не помічали. Жоден з вас мене не помічав просто перед носом, наче я порожнє місце. Ви надто переймалися один одним. Отже, міркував я, значить, я невидимка. От я й покажу вам, на що здатні невидимки.

– Це через те ти таке накоїв?

– Я? – зареготав Мадс. – Я не винен, Юне Карлсене. Ми, люди з привілеями, ніколи не винні, час уже второпати. Наша совість завше чиста, бо ми маємо вдосталь коштів, щоб купити чужу. У тих, хто повинен нам прислуговувати, виконуючи непотребну роботу. У цьому закон природи.

Юн кивнув:

– Навіщо