Читати книгу - "Мартін Іден"

— Я, здається, пропустила твій день народження, — пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчув, що брати її не слід, і мучився вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, бадьорість тіла й ясність духу, енергію для дальшої творчості. І хтозна! Може, пощастить написати щось таке, що дасть йому багато золотих монет. Перед його очима промайнули рукописи двох останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, а послати їх далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Мартін нікуди ще не посилав їх. Проте це найкращі з його статей. Аби тільки дістати марки. Раптом його пойняла віра в успіх, і Мартін швидким рухом сунув монету в кишеню.

— Я тобі віддам, у сто разів більше віддам, Гертрудо, — насилу вимовив він, бо щось йому стисло горло, а на очі набігли сльози. Але враз опанував себе й вигукнув: —Запам'ятай мої слова! Не мине й року, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружечків. Я не прошу тебе вірити мені. Почекай і побачиш.

Але Гертруда не вірила. І тим почувала себе ніяково і, не знаючи, що відповісти, промовила:

— Слухай, Марте, я знаю, що ти голодуєш. Це видно по тобі. Приходь частіше обідати. Я присилатиму до тебе кого з хлопців, коли Бернарда не буде вдома. І ще одно, Марте…

Мартін чекав, хоч наперед знав, що скаже сестра, бо він ніби читав її думки.

— Чи не пора вже тобі стати десь на роботу?

— Ти не віриш, що я доб'юся свого? — запитав він.

Гертруда покрутила головою.

— Ніхто в мене не вірить, тільки я сам, — промовив Мартін з якимсь визивним запалом. — Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно матиму за них гроші.

— Відки ж ти знаєш, що вони гарні?

— Бо… — Він загнувся, подумавши про весь безмір літератури та її історії і збагнувши, що неможливо пояснити сестрі підстави своєї віри. — Бо мої твори кращі, ніж дев'яносто дев'ять відсотків того, що друкується по журналах.

— Я хотіла б, щоб ти взявся до розуму, — промовила Гертруда якось мляво, хоч була непохитно певна слушності своєї поради. — Я хотіла б, щоб ти взявся до розуму, — повторила вона, — і… приходь завтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари. А коли пізніше, по дорозі до Морзів, зайшов на пошту і зважив грубу купу пакунків, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам'ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів він познайомився з Ресом Брісенденом. Як той туди потрапив, хто його привів, Мартін не знав. Він навіть не поцікавився запитати про це Рут, бо Брісенден видався Мартінові людиною нецікавою і обмеженою, не вартою ніякої уваги. Через годину Мартін вирішив, що Брісенден до того ще й нечема, бо тинявся з однієї кімнати до іншої, розглядав картини й стромляв носа в книжки та журнали, беручи їх зі столу чи з полиць. Хоч у домі Морзів Брісенден був чужий, проте він згодом відокремився від усіх і, вмостившись у просторому кріслі, почав читати маленьку книжку, яку витяг з кишені. Читаючи, він раз у раз машинально пригладжував собі волосся. Після того Мартін уже й не помічав Брісендена і згадав про нього тільки в кінці вечора, коли побачив, як той жваво розмовляє з молодими жінками.

Ідучи додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Брісендена.

— А, це ви? — сказав Іден.

Брісенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін, однак, більше не пробував зав'язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

— Пихатий старий осел!

Несподіваність і завзяття цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся подумки, але заразом почув ще більшу нехіть до свого супутника.

— Чого ви туди ходите? — нараз буркнув Брісенден, коли вони поминули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав і собі Мартін.

— А хто його зна! — відповів Брісенден. — Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. Доба має двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім вип'ємо.

— Згода, — відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, потім уже в ліжку він мав читати Вейсмана[53], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша за який роман. Навіщо марнувати час з людиною, яка тобі не подобається, — подумав Мартін. Одначе його вабила не ця людина і не питво, а яскраве світло дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя та дзвінкий людський гомін. Мартінові хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити на власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то Мартін вхопився так охоче за те запрошення, як пожадлива риба хапає, бува, за гачок. Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але тепер йому закортіло випити, а радше — опинитися в атмосфері, де п'ють, галасують і регочуть. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, замовили шотландське віскі з содовою.

Вони пили й розмовляли. Говорили про різні речі, замовляючи по черзі нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін упевнився, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, чого бракувало Колдуеллові: у нього був внутрішній запал, гостра проникливість, невтримний лет думки. Мова його текла як потік. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чар і краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи ставали, наче бойовий ріг, з якого линув грізний гуркіт космічної боротьби, — у висловах, дзвінких, як срібло, осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси,