Читати книгу - "Північна Одіссея"

огризок дерева, що переламалося навпіл. Неможливо було узнати, що сталося, не побачивши. Бо в цьому потужному ревінні вітру і гуркоті хвиль просто не лишалося місця для тріскоту дерев та розпачливих зойків людей. Коли ж сталося іще одне нещастя, Рауль випадково дивився якраз у бік капітана Лінча. Він побачив, як стовбур дерева переламався посередині — тихо і безшумно. Його верхівку з трьома матросами та капітаном Лінчем закинуло аж у лагуну.

Вона не впала додолу. Її просто понесло вітром, як жмут соломи. Рауль провів її очима, коли вона, пролетівши сотню ярдів, гепнулася у воду. Він напружив очі, і йому здалося, що він побачив, як капітан Лінч прощально помахав йому рукою.

Рауль не став чекати гіршого. Торкнувшись аборигена, він знаками показав йому, що треба спускатися. Чоловік волів злізти додолу, але його жінок паралізував страх, і йому довелося залишитися з ними. Обхопивши стовбур мотузкою, Рауль спустився вниз. Потік солоної води накрив його з головою. Затримавши дихання, він щосили вхопився за мотузку. Вода спала, і він, сховавшись за стовбуром, нарешті спромігся вдихнути. Не встиг Рауль міцніше прикріпити вірьовку, як його накрила нова хвиля. Одна жінка зісковзнула додолу і стала поруч, а чоловік залишився з другою жінкою, двома дітьми та кошеням.

Суперкарго ще раніше помітив, що кількість груп, що трималися за стовбури, неухильно зменшується. Тепер же цей процес почався і безпосередньо біля нього. Щоб утриматися, він напружував усі свої сили, а жінка, що спустилася до нього, помітно слабнула. Щоразу, коли спадав потік морської води, він з подивом виявляв, що й досі тримається за стовбур — і жінка теж. Але одного разу Рауль вигулькнув із води і побачив, що лишився сам. Він озирнувся. Вершина дерева теж зникла. Воно стало наполовину нижчим, а розщеплений кінець стовбура продовжував вібрувати. У нього з'явилася надія на порятунок. Коріння трималося міцно, а крону знесло вітром. Рауль почав видиратися догори. Він ослаб, рухався повільно, і хвиля за хвилею накочувалися на нього, загрожуючи змити в лагуну. Нарешті він піднявся над водою, міцніше затягнув мотузку і зібрав усю силу волі, готуючись до ночі та нових, бозна-яких страхіть.

У темряві Раулю було дуже самотньо. Часом йому здавалося, що настав кінець світу і він — остання жива людина. А вітер все одно міцнішав. Годину за годиною. Коли, за його підрахунками, настала дванадцята ночі, вітер досяг просто неймовірної сили. То була якась жахлива потвора, втілення завиваючої люті, стіна, що сіяла смерть і котилася Далі, а за нею йшла нова стіна і теж сіяла смерть, і так — без кінця. Раулю здавалося, що він став легкий та ефемерний; Що то рухається не вітер, а він; що то його несе страхітлива сила з неймовірною швидкістю крізь якусь нескінченну суцільну твердь. Вітер уже не був рухомим повітрям. Він став щільним, як вода або ртуть. Йому здавалося, що ось він простягне руку і зможе рвати його шматками — так само, як рвуть шматками м'ясо теляти, віддираючи його від кісток; що можна вхопитися за вітер і повиснути на ньому, як на краєчку урвища.

Вітер душив його. Він не міг дихати, повернувшись до нього обличчям, бо той відразу вскакував йому в ніздрі і рот, роздуваючи легені як надувну камеру. У такі хвилини Раулю здавалося, що тіло його наповнюється якоюсь твердою субстанцією. І тільки притиснувшись губами до стовбура дерева, міг він дихати. Крім того, його виснажував безперервний тиск вітру. Від нього втомлювалися і мозок, і тіло. Він більше не міг ні спостерігати, ні думати; він був уже напівсвідомий. А свідомість його звелася до однієї думки: ОЦЕ ТАК УРАГАН! Одна вона — хоча й нерегулярно, але навідувалася до його мозку. Вона була подібна до слабкого мерехтливого вогника, який то згасав, то знову спалахував. Знову і знову Рауль виходив із стану ступору і повертався до цієї думки: ОЦЕ ТАК УРАГАН! А потім впадав у черговий ступор.

Пік сили урагану припав на час від одинадцятої ночі до третьої ранку, і саме об одинадцятій дерево, до якого причепився Мапуї та його жіноцтво, зламалося під напором вітру. Притискаючи до себе доньку Нгакуру, він виплив на поверхню лагуни. Тільки остров'янин з Південних морів міг вижити в такій страшній задусі. Пандан, до якого він прив'язався, крутився і перевертався в збуреній пінистій воді, і тільки то завмираючи та очікуючи, то швидко перебираючи руками і хапаючись за інші частини дерева, вдавалося Мапуї висовувати з води свою голову і голову Нгакури через інтервали, достатні для того, щоб не задихнутися і зробити ковток повітря. Але повітря складалося в основному з вологи: летючих бризок морської води і завіси дощу, які вітер гнав паралельно поверхні.

На відстані десяти миль, потойбіч лагуни, простиралася протилежна смуга піску. Тут гнані і підкидувані вітром стовбури дерев, шматки деревини, уламки човнів та будинків повбивали дев'ять з десяти отих нещасних, які пережили політ через лагуну. Напівживих і виснажених, вітер швиргав їх у це химерне нагромадження різноманітних предметів і, калічачи, перетворював на безформну скривавлену плоть. Але Мапуї пощастило. Його шанс врятуватися був один до десяти. І він таки врятувався — завдяки химерній примсі долі. Його викинуло на пісок, і він лежав, стікаючи кров'ю від численних ран.

Ліва рука Нгакури була зламана, а пальці на правій руці — розтрощені. Шкіру на щоці та лобі розпанахало до кістки. Ухопившись за вціліле дерево, Мапуї стояв, тримаючи дівчинку і судомно дихаючи, а хвилі з лагуни сягали то його колін, то його талії.

О третій ранку хребет урагану зламався. А на п'яту від нього залишився лише сильний бриз. На шосту ж ранку запанував повний штиль і засіяло сонце. Море вщухло, і рівень води впав. На тому краю лагуни, де іще проглядався якийсь рух, Мапуї уздрів тіла тих, кому не пощастило при приземленні. Звісно, що десь серед загиблих мали бути Тефара та Наурі. Шукаючи їх, він пішов уздовж берега і натрапив на дружину. Половина її тіла лежала у воді, а половина — на піску. Мапуї сів і заплакав, видаючи різкі тваринні звуки. Мабуть, колись так виражали своє горе первісні люди. Але раптом його дружина ворухнулася і застогнала. Вона була не лише жива, а й неушкоджена. Вона просто спала. Їй теж випав один шанс із десяти.

З тисячі двохсот людей вижило лише триста. Місіонер-мормон та жандарм зробили перепис. Лагуна була буквально забита трупами. Не вціліло жодного будинку і жодної халупи. На всьому