Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Тут є ще якісь книги заклинань, схожі на книгу Яги, в які я можу зазирнути? — спитала я, хоч і знала, що Балло вона не цікавила.

— Дитино моя, ця бібліотека — серце науки про чари в Польні, — сказав він. — Книжки не закидають на ці полиці з примхи якогось збирача або через обман якогось книготорговця; вони тут не тому, що цінні чи вкриті золотою фарбою, щоб милувати око якомусь шляхтичеві. Кожен доданий том був ретельно перевірений щонайменше двома чаклунами на службі в корони; їхня ефективність підтверджена із засвідченням щонайменше трьох правильних діянь, і навіть тоді вони мають бути дійсно потужними, щоб заслужити місце тут. Я сам провів майже все життя на службі, видаляючи менші роботи, курйози та цікавинки минулих днів; звісно, ти не знайдеш тут нічого подібного.

Я витріщилася на нього згори вниз: ціле його життя! І він би, звісно, одразу накинувся на будь-що з того, що могло б стати мені у пригоді. Я взялася за драбину з боків і з’їхала до підлоги, до змученого несхвального погляду Балло; гадаю, він би витріщався й на будь-кого, хто поліз би на дерево.

— Ви їх спалили? — без надії спитала я.

Він відсахнувся так, ніби я запропонувала спалити його.

— Книжка не конче має бути чарівною, щоб мати цінність, — сказав він. — Ба навіть більше: я хотів би перевести їх до зібрання Університету для ретельнішого вивчення, та Алоша наполягла на тому, щоб їх зберігали тут, під замком — це, я не заперечую, розумний захід безпеки, бо такі книжки можуть приваблювати найгірших представників нижчих прошарків суспільства; часом дар проявляється достатньою мірою, щоб зробити небезпечним вуличного аптекаря, якщо йому до рук потрапить не та книжка. Утім, я справді вважаю, що архівістам Університету, а вони — люди з неабиякою підготовкою, можна було б за умови належного навчання та суворої схеми нагляду довірити зберігання менших…

— Де вони? — втрутилась я.

Крихітна кімнатка, яку він мені показав, була напхом напхана старими книжками з пошарпаними краями та не мала навіть вузенького віконця для провітрювання. Мені довелося залишити двері прочиненими. Я більше раділа порпанню в цих неохайних стосах, де не мала перейматися тим, щоб класти їх назад у якомусь порядку, та більшість книжок були для мене так само непридатними, як і ті, що стояли на полицях. Я відсувала набік багато сухих книжок з історії чарів, та ще томів вигадливих невеличких примовок — щонайменше половина з яких зайняла б удвічі більше часу, ніж виконання тієї ж дії вручну, та виконала б її уп’ятеро незграбніше, — і таких, які видавалися мені цілком розумними пристойними книгами заклинань, але, вочевидь, не відповідали строгішим вимогам отця Балло.

У стосах були й дивніші речі. Один дуже незвичний том виглядав достоту як книга заклинань, повний таємничих слів і картинок, схем, подібних до тих, які були в багатьох Драконових книжках, і письмен без жодного сенсу. Поморочившись над цією штукою щонайменше десять хвилин, я мало-помалу усвідомила, що вона була божевільною. Тобто її написав божевільний, який вдавав із себе чаклуна, бо хотів ним бути: це були не справжні заклинання, а лише вигадані. У цьому було щось безнадійно сумне. Її я відсунула у віддалений куток.

Потім моя рука, нарешті, опинилась на одній маленькій тоненькій чорній книжечці. Зовні вона була схожою на книжку, у якій моя мати зберігала рецепти страв, що їх подавали на свята, і вона одразу здалася мені теплою та привітною. Папір був дешевий, жовтий і кришився, проте він був списаний невеличкими зручними заклинаннями, накиданими охайним почерком. Я проглянула сторінки, мимоволі всміхаючись їй, а потім глянула на передню частину обкладинки зсередини. Там тим же охайним почерком було записано: «Марія Ольшанкіна, 1267 р.».

Я сиділа, дивлячись на неї, здивована та водночас не здивована. Ця відьма жила у моїй долині понад триста років тому. Невдовзі після того, як долину заселили: на великому наріжному камені у кам’яній церкві Ольшанки, найстарішій будівлі в долині, була вирізьблена дата — 1214 рік. Коли народилась Яга? Мені раптом стало цікаво. Вона була росьянкою. Вона жила в долині по той бік від Пущі, до того, як Польня заселила її з іншого боку?

Я знала, що це мені не допоможе. Вона в моїх руках здавалася теплою і доброю, але доброю, як подруга, що зручно сидить з тобою біля вогню та не може змінити того, що трапилося. У більшості великих міст були народні відьми, які лікували певні недуги та давали раду хворобам рослин; гадаю, Марія була з таких. Я на якусь мить побачила її, огрядну, бадьору жінку з червоним фартухом, яка підмітала у себе на подвір’ї, тим часом як під ногами в неї плуталися діти та кури, заходила всередину, щоб зварити якесь зілля від кашлю для стривоженого молодого батька, у якого вдома було хворе немовля, наливала його йому в чашку, водночас вичитуючи йому за те, що побіг містом без шапки. У ній було щось ніжне, ставок із чарів, а не рухливий потік, який вимив з її життя все звичайне. Я зітхнула та все одно поклала книжку собі в кишеню. Не хотілося лишати її тут, викинуту й забуту.

Я знайшла ще дві такі поміж тисяч закинутих книжок і прогортала їх; у них було кілька корисних заклинань, трохи добрих порад. У них не згадувалися жодні місця, та я чомусь знала, що вони теж родом із моєї долини. Одну написав фермер, який винайшов діяння, що може скликати хмари, щоб вони принесли дощ. На тій сторінці він накидав малюнок поля під хмарами, а вдалині — знайомий зубчастий обрис сірих гір.

Унизу цього заклинання була попереджувальна примітка: «Коли вже посіріє, будьте обережні: якщо скликати забагато, приходить ще й грім». Я торкнулася пальцями короткого простого слова, «калмоз», і я зрозуміла, що можу прикликати грім і блискавку, що прилетить із неба, роздвоївшись. Здригнулася та відклала цю книгу. Я здогадувалася, що Соля був би радий допомогти мені з таким заклинанням.

Того, чого я потребувала, не було в жодній з них. Я розчистила простір довкола себе на підлозі та пішла далі, згорбившись і читаючи одну книжку, тим часом як моя вільна рука обмацувала стоси в пошуках наступної. Навпомацки мої пальці зачепились об зазубрений край рельєфної шкіри, і я відсмикнула руку та сіла рівно, зніяковіло струшуючи її.

Якось вийшовши на збирання взимку, ще малою (мені й дванадцяти не було), я знайшла на дереві між корінням дивний великий білий мішок, захований під мокрим мертвим листям. Я кілька разів тицьнула в нього палицею, а тоді побігла туди, де працював мій батько, та привела його, щоб показати це йому. Він зрубав найближчі дерева, роблячи просіку, а тоді спалив мішок і дерево разом із ним. Ми розгорнули попіл палицею та знайшли скоцюрблений кістяк якоїсь юної потворки, не впізнавши в ньому жодну відому нам тварину. «Тримайся подалі від цієї галявини,