Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

«Тепер усе гаразд», — я раптом згадала, що сказала йому це. Я чомусь знала.

«Все одно», — відповів він, і ми більше ніколи про це не говорили. Ми навіть матері не сказали. Ми не хотіли думати, що це значить, що я могла знайти злі чари у схованці між дерев.

Тепер цей спогад яскраво повернувся до мене: слабкий вогкий запах гнилого листя, білі хмарки мого холодного дихання в повітрі, шар паморозі на кінцях гілок і на рельєфній корі, важка тиша лісу. Я вийшла пошукати чогось іншого; того ранку я забрела на галявину, йдучи слідом за ледь відчутним неспокоєм. Тепер я почувалася так само. Проте я була у Чаровнікові, у серці королівського палацу. Звідки тут було взятися Пущі?

Я обтерла пальці об спідниці, опанувала себе та витягла книжку. На її обкладинці була вишукано розмальована та вирізьблена рельєфна амфісбена, у якої кожна зміїна лусочка виблискувала синьою фарбою, а очі були червоними коштовними камінцями; довкола неї був ліс із зеленим листям, а над нею висіли приєднані до гілок, наче плоди, золоті літери слова «Бестіар».

Я перегортала сторінки вказівним і великим пальцями, тримаючи їх лише за нижній кутик. Це був бестіарій, дивний, повний чудовиськ і химер. Власне, не всі з них існували насправді. Я повільно перегорнула ще кілька сторінок, лише позираючи на слова й картинки, і почала з дивним відчуттям, яке повільно насувалося, усвідомлювати, що, доки я читала, чудовиська видавалися реальними, я вірила в них, а якщо я віритиму в них достатньо довго… я різко та грубо згорнула книжку, поклала її на підлогу й підвелася, віддаляючись від неї. У жаркій душній кімнаті стало ще душніше, тяжко, як у найгірші дні літа; повітря під задушливою вагою нерухомого листя, що зовсім не давало дорогу вітру, було гарячим і вологим.

Я обтерла руки об спідниці, намагаючись позбутися відчуття жиру на руках від сторінок, і стала підозріливо дивитися на книжку. Мені здавалося, якщо я відведу очі, вона перетвориться на якусь потвору та кинеться мені в обличчя, шиплячи та дряпаючись. Я несвідомо звернулася до заклинання вогню, щоб її спалити, але зупинилася, тільки-но відкрила рота, усвідомивши, якою це буде дурістю: я стояла в кімнаті, повній сухих книжок, а повітря там було настільки висушеним, що, дихаючи, я відчувала смак пороху; зовні ж була величезна бібліотека. Та я була впевнена, що залишати книжку тут бодай на мить небезпечно, а я й подумати не могла, що торкнуся її знову…

Двері розчахнулись.

— Я розумію твою настороженість, Алошо, — кисло говорив Балло, — та я геть не розумію, яка шкода може бути від…

— Стійте! — крикнула я, і він із Алошею зупинились у вузьких дверях, витріщившись на мене. Я, гадаю, мала химерний вигляд, коли стояла там, наче приборкувачка левів із надзвичайно злою твариною, тим часом як на підлозі переді мною тихенько лежала всього-на-всього одна книжка.

Балло ошелешено витріщився на мене, а тоді поглянув на книжку.

— Що таке…

Проте Алоша вже рухалася: вона обережно відсунула його і зняла з пояса довгий кинджал. Пригнулася, повністю витягнула руку й тицьнула у книжку самим лише віст­рям. Лезо клинка повністю загорілося срібним світлом, а там, де воно торкалося книжки, світло сяяло крізь зеленкувату хмару зарази. Вона прибрала кинджал.

— Як ти це знайшла?

— Вона просто лежала тут у купі, — сказала я. — Вона спробувала мене впіймати. Вона скидалася на… на Пущу.

— Проте як могла… — почав Балло, та Алоша щезла з дверей. За мить вона з’явилася знову; на ній була важка металева рукавиця. Жінка взяла книжку двома пальцями й сіпнула головою. Ми пішли за нею до основної частини бібліотеки; там, де ми йшли, у нас над головами спалахувало світло, а потім вона зіпхнула купу книжок з одного з великих кам’яних столів і поклала ту книжку на нього.

— Як від тебе вислизнула саме ця мерзота? — поцікавилася вона в Балло, котрий дивився на книжку з-за її плеча, стривожений і насуплений.

— Не думаю, що взагалі в неї заглядав, — промовив Балло з ледь чутною ноткою оборони в голосі. — Потреби не було: я одразу побачив, що це не серйозний магічний текст, і йому явно не було місця в нашій бібліотеці. Пригадую, що, власне, доволі грубо поговорив про неї з бідолашним Ґеорґом: він спробував наполягти на тому, щоб залишити її на полиці, хоча в ній не було жодних ознак чарів.

— З Ґеорґом? — похмуро сказала Алоша. — Це було перед самим його зникненням? — Балло зупинився та кивнув.

— Якби я пішла далі, — сказала я, — вона б… створила одну з тих істот?

— Гадаю, обернула б на одну з них тебе, — висловила страшну думку Алоша. — П’ять років тому в нас пропав учень, того ж дня, коли з палацових стічних труб виповзла гідра та напала на замок; ми гадали, що вона його з’їла. Голову бідолашного Ґеорґа варто прибрати зі стіни у парадній залі.

— Та як вона взагалі сюди потрапила? — запитала я, опустивши очі на книжку з плямистим листям блідо-зеленого й темно-зеленого кольору, де підморгував нам червоними очима двоголовий змій.

— Ох… — завагався Балло, а тоді пішов залою до полиці, заповненої обліковими книгами, кожна з яких була заввишки щонайменше з половину його зросту; пробурмотів над ними якесь невелике припорошене заклинання, проводячи пальцями, і у віддаленому кінці полиці заблищала лінією одна сторінка. Він, крекнувши, підняв важку книгу та приніс її до столу, тримаючи її знизу з байдужою вправністю, а тоді розгорнув її на тій самій освітленій сторінці, на якій сяяв один рядок. — Бестіарій, добре оздоблений, невідомого походження, — зачитав він. — Подарунок від двору… Росьї, — його голос поступово затих. Він дивився на дату, поклавши на неї заляпаний чорнилом вказівний палець. — Двадцять років тому, один із півдюжини подарованих одночасно томів, — нарешті сказав він. — Їх, напевно, привезли принц Василій і його посольство.

Зловісна різьблена книга лежала посеред столу. Ми мовчки стояли довкола нього. Двадцять років тому принц Росьї Василій приїхав верхи до Кралії, а за три тижні ви­їхав знову глупої ночі разом із королевою Ганною, тікаючи в бік Росьї. Вони підійшли надто близько до краю Пущі, намагаючись уникнути погоні. Так розповідали. Але, можливо, їх упіймали ще задовго до того. Може, якийсь нещасний писар або палітурник забрів надто близько до Пущі та під гіллям розтовк опале листя на папір, зварив чорнило з дубових жолудів і води та вписав у кожне слово заразу, щоб створити пастку, яка могла би пробратися навіть у королівський замок.

— Ми можемо спалити її тут? — запитала я.

— Що? — перепитав Балло, підхопившись на знак протесту так, наче висів на ниточці. Гадаю, йому підсвідомо було бридко спалювати