Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс"

коли Олівер повертався додому з великим оберемком квітів, які він добирав з особливою любов’ю, щоб прикрасити кімнату хворої. Швидко простуючи дорогою, він раптом почув, що його наздоганяє на всьому скаку якийсь екіпаж, озирнувся й побачив карету. Коні мчали учвал, а дорога була така вузька, що йому довелось притиснутися до якихось воріт, щоб пропустити їх.

Коли карета проминула його, Олівер побачив у її вікні гладкого чоловіка в білому нічному ковпаку; обличчя видалося хлопчику знайомим, але розгледіти його за ту коротку мить він не встиг. Та за мить білий ковпак висунувся з вікна і громовий голос наказав кучерові спинитись, що той і зробив, осадивши розгарячених коней. Білий ковпак знову вистромився з вікна, і той самий голос окликнув Олівера:

- Агов! - крикнув голос.- Олівере, що чути? Як там міс Роза? Ну кажи ж!

- Це ви, Джайлзе? - вигукнув Олівер, підбігаючи до карети.

Джайлз струснув своїм нічним ковпаком і розтулив був рота, щоб відповісти, коли раптом його відштовхнув молодий джентльмен, який сидів у другому кутку карети.

- Як вона? - схвильовано крикнув він.- Відповідай одним словом: краще чи гірше?

- Краще, набагато краще! - квапливо відповів Олівер.

- Слава богу! - вигукнув джентльмен.- А ти певен цього?

- Цілком, сер! Їй стало краще лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула, Не кажучи більше ні слова, джентльмен відчинив дверцята, зіскочив на землю і, схопивши Олівера за руку, відвів убік.

- Це правда? Ти певен, що не помиляєшся, хлопчику мій? - спитав він тремтячим голосом.- Прошу, не обманюй мене, не буди марних надій!

- Я б нізащо не обманув, сер,- відповів Олівер.- Можете не сумніватись. Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме на радість нам ще довгі літа. Так і сказав - я сам чув.

Від згадки про ту щасливу хвилину на очах Олівера виступили сльози. Незнайомець відвернувся й кілька хвилин простояв мовчки. Оліверові здалося, що з грудей його вихоплюється ридання, але, добре розуміючи, що робиться в нього на душі, він вирішив не турбувати прибульця зайвими словами і вдав, ніби уважно роздивляється свій букет.

Тим часом містер Джайлз у своєму білому ковпаку сидів на приступці карети, спершись ліктями на коліна, і витирав очі синьою в білий горошок бавовняною хусткою. Видно було, що хвилювання його аж ніяк не вдаване: коли бідолаха обернувся на оклик молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.

- Знаєте, Джайлзе,- мовив той,- ви, мабуть, їдьте далі самі, а я піду поволі пішки, щоб зібрати думки перед зустріччю з матір’ю. Скажете їй, що я незабаром прийду.

- Даруйте, містере Гаррі,- відповів Джайлз, востаннє обтираючи свою пом’яту фізіономію,- але, коли ваша ласка, доручіть це форейторові. Мені не можна показуватися покоївкам у такому вигляді, сер, бо вони раз і назавжди втратять до мене повагу.

- Що ж, хай буде по-вашому,- всміхнувся Гаррі Мейлі.- Нехай кучер їде з нашими речами вперед, а ви йдіть з нами. Тільки спершу перемініть свій нічний ковпак на щось пристойніше, а то люди вважатимуть нас за божевільних.

Спохопившись, містер Джайлз здер з голови й похапцем сунув до кишені свій недоладний головний убір і взяв з карети звичайного солідного капелюха. Потім карета поїхала вперед, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер неквапно рушили пішки.

По дорозі Олівер раз у раз скидав зацікавлений погляд на гостя. То був молодик років двадцяти п’яти, середнього зросту, з гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами. Незважаючи на різницю в роках, Гаррі був дуже схожий на місіс Мейлі,- якби він навіть не назвав її своєю матір’ю, Олівер, певно, й сам здогадався б, ким вона йому доводиться.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина з ґанку будиночка. Обнімаючись, обоє не приховували свого хвилювання.

- Мамо, чому ти не написала мені раніше? - прошепотів Гаррі.

- Я написала,- відповіла місіс Мейлі,- але вирішила не посилати листа, поки не почую, що скаже містер Лосберн.

- Але чи слід було зволікати, коли могло статися те, що мало не сталося? Якби Роза… ні, я не можу вимовити цього слова… якби її хвороба скінчилась інакше, ти б сама собі ніколи цього не простила! І мене зробила б нещасним на все життя.

- Якби сталось оте, Гаррі,- сказала місіс Мейлі,- твоє серце, боюся, однаково розбилося б назавжди, і один день туди чи сюди його б не врятував.

- Чи ж дивно було б, якби воно розбилось? - вигукнув молодий джентльмен.- А втім, «якби» тут - зайве слово. Ви це знаєте, мамо… Дуже добре знаєте…

- Так, я знаю, що Роза гідна найпалкішого, найчистішого кохання, яке тільки може існувати на землі. Я знаю, що її любов і відданість заслуговують не на просту взаємність, а на глибоке й невмируще почуття. Коли б я не знала цього, коли б до того ж не була певна, що найменша зміна в ставленні до неї того, кого вона любить, заподіє їй смертельну рану, мені б не так важко було виконати свій обов’язок, бо тоді б сумніви не краяли моєї душі і я зробила б це з легким серцем.

- Ви жорстокі до мене, мамо,- мовив Гаррі.- Невже ви й досі вважаєте мене хлопчиком, який не знає, чого він хоче, й не може розібратись у власних почуттях?

- Я вважаю, мій любий сину,- відповіла місіс Мейлі, кладучи йому руку на плече,- що молодості властиві благородні поривання, високі почуття, які тривають, однак, недовго; і що, задоволені, такі почуття зникають так само швидко, як виникли. А головне, я вважаю,- провадила вона, пильно дивлячись синові в очі,- що коли вразливий, запальний, честолюбний хлопець одружується з дівчиною, ім’я якої - не з її вини - заплямоване, то існує небезпека, що безсердечні, злі люди почнуть паплюжити і її і їхніх дітей, і що більших успіхів домагатиметься він у житті, то частіше будуть з нього глумитися. І тоді може настати день, коли, всупереч усій доброті й шляхетності своєї вдачі, він пошкодує, що так зав’язав собі життя, а вона, знаючи про це, жорстоко страждатиме.

- Мамо,- нетерпляче сказав Гаррі,- на таке здатен лише хам, недостойний називатися мужчиною і недостойний тієї дівчини.

- Це ти так думаєш