Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Цей образ Нью-Йорка був втіленням тих змін, що він їх увібрав за своє існування і над якими так відповідально ніс сліжбу. Ті хмарочоси були не лише новим шаблоном урбаністичного життя: вони уособлювали історію ХХ століття, піднесення Америки до величних висот та затьмарення нею Британії. У знаменитій промові в резиденції лорда-мера Лондона у 1942 році Черчилль казав, що не став першим міністром короля задля того, аби головувати ліквідацією Британської імперії. Та майже так, попри все, і склалося.

І це відчуття пронизувало його. У певному розумінні нав’язливі відсилання Черчилля до тріумфу англомовних народів не тільки слугували забезпеченню життєво важливого військового і політичного англо-американського альянсу, хоча це й насправді було одним із його спрямувань, а також відігравало роль психологічного трюку, механізму самозахисту. Та фраза була способом замаскувати та дати раціональне пояснення приниженості британського становища. Відносна вагомість Британії знизилась; проте спад було пом’якшено підйомом близьких родичів, англомовних побратимів, які поділяли, на що Черчилль постійно звертав увагу, ті самі цінності: демократію, мову, свободу слова, незалежний суд і таке інше.

Здавалось, ніби Черчилль намагався переконати себе (і світ), що американський тріумф був якимось чином також і британським та що слава колишніх колоній відображалася і на країні-матері. Це все доблесні промови, але, звісно, не всім вони такими видаються.

Багато хто може сказати, що історія життя Черчилля була частково translatio imperii — переданням величі однієї глобальної імперії іншій. Як перси поступились грекам і як греки римлянам, так британці передали імперський факел американцям. Це Алан Джон Персіваль Тейлор121 якось сказав, що Друга світова війна була «війною британської спадкоємності», — якщо прийняти такий аналіз, стає очевидним, хто переміг; і 70 років по тому дивовижно бачити, що Америка — і мілітарно, і політично, і економічно — залишається найпотужнішою нацією на землі.

Того вечора, під час застілля на борту «Крістіни», надійшов таємничий телефонний дзвінок на ім’я сера Вінстона. Його особистого секретаря Ентоні Монтаґа Брауна попросили набрати «оператора 17» із Білого дому. На зв’язку був новий президент, Джон Фітцджеральд Кеннеді, який цікавився, чи погодився б Черчилль сісти у президентський літак і прибути до Вашингтона, аби «провести кілька днів» у його компанії. Браунові довелося швидко ухвалити рішення: він ґречно подякував президентові за люб’язне запрошення, проте відмовив. Просто Черчилль уже не міг вільно пересуватись і слух його дедалі слабшав.

Прикро, що вони тоді не зустрілись, оскільки у Черчилля досі траплялися періоди ясності та енергійності. До того ж вони перетинались, але до обрання Кеннеді — якось на борту «Крістіни», коли очевидці казали, що він, схоже, сплутав чепурного майбутнього президента із офіціантом, і ще раз, коли у них відбулась вельми дружня бесіда про президентські прагнення молодого сенатора (Кеннеді казав, що переймався за свій статус католика; а Черчилль — що йому завжди вдавалося розібратися у таких питаннях, залишаючись при цьому доброчесним християнином). Та це була остання нагода для Черчилля відвідати Овальний кабінет і зустрітися із чинним президентом США — а він бачився з більшістю з них, починаючи від Вільяма Мак-Кінлі у 1900-му.

Ось Кеннеді, лідер Вільного Світу, а ось Черчилль, фізично підкорений, але із іскоркою життя, що іще іноді виблискує. Певно, знайшлася б і невеличка порада, що її давня імперія могла б дати новій, — адже проблеми, котрі поставали перед Джоном Ф. Кеннеді, звісно ж, були знайомі Черчиллю.

Саме Черчилль був першим архітектором холодної війни та політики протистояння радянському комунізму. І тепер його методам судилось бути рішуче взятими на озброєння молодим президентом: у Берліні, на Кубі, будь-де. Адже Черчилль перебував в авангарді руху за об’єднану Європу — та мета, котру США досі підтримували, як і сам Кеннеді. І потім, існувала арена геополітичних подій, у яких американці були зобов’язані перейняти імперський багрянець, після того як Британія «спіткнулася» після війни, а згодом і зовсім знесилилась під час Суецької кризи. Це саме та арена, участь Черчилля на якій тепер пригадується туманно, хоч вона й відіграла переламну роль.

Вінстон Черчилль був одним із прародителів сучасного Близького Сходу. Й існує принаймні один привід вважати, що саме він посприяв утворенню політичної зони лиха № 1 у світі, а згодом вклав цю переповнену чашу клопотів, наче запалену шашку, в руки Америці. А саме: Джон Ф. Кеннеді першим надав американські гарантії безпеки Ізраїлю. Знайдеться чимало тих, хто звинувачуватиме британців — і Черчилля першим з-поміж них — за надання тієї території, через яке виникла необхідність у тих гарантіях. Та чи була в тому його вина? А якщо ні, то кого звинувачувати?

Коли я пишу ці рядки, Ізраїль бомбардує позиції арабів у секторі Гази; Хамас відповідає ракетним вогнем; смертельних випадків у Сирії дедалі більше; фанатики-фундаменталісти захоплюють численні території Північного Іраку. Відбитки пальців Черчилля можна знайти по всій карті.

Погляньте на мапу Йорданії — що ви бачите? Особливістю є той дивний трикутний 400-мильний клин від Саудівської Аравії у сучасну Йорданію. Дехто каже, цей географічний факт бере початок на одному з Черчиллевих п’янких ланчів і по сьогодні зветься «Вінстонівська гикавка». Невідомо, чи це правда, однак про що ніхто не сперечається, так це про роль Черчилля у прокладанні тієї межі. Хміль то був чи ні, але кордон зберігся й досі.

У створенні сучасної держави Ізраїль роль Черчилля беззаперечна; адже спробувати урозсудити жалюгідно непослідовні зобов’язання британського уряду у формувальний момент появи тієї нації випало саме йому. Він був тим, хто вирішив, що таке поняття, як держава Ірак, мало б існувати; тож зібрав докупи три оттоманські вілаєти122: Басру, Багдад та Мосулу, — а разом з тим об’єднав шиїтів, сунітів та курдів. Якщо хочете виокремити людину, заслугою якої є агонія сучасного Іраку, звинуватити за поточну вибухову ситуацію всередині країни, то, звичайно, можна вказати пальцем на Джорджа Буша, Тоні Блера чи Саддама Хусейна, — але якщо бажаєте вловити суть проблеми того нещасного краю, потрібно оцінити роль Вінстона Черчилля.

Його епічна кар’єра перетиналася з Близьким Сходом у декількох ключових точках (і пам’ятайте, першість у вживанні терміну «Близький Схід» приписують саме йому), та найважливішою була його участь у ролі колоніального секретаря. Пропозиція щодо цієї посади надійшла наприкінці 1920 року і стала дещо несподіваною для нього; але не важко зрозуміти, чому Ллойд Джордж вважав, що на цьому посту він буде