Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
«Посада колоніального секретаря» може звучати менш велично, аніж «міністр закордонних справ» — пост, який досі обіймав надпершокласний Джордж Наталіел Керзон, — проте не слід забувати і про масштаби Британської імперії у 1921 році. Перша світова війна не мала на меті стати конфліктом здобуття нових територій; Британія вступила у неї з чітким наміром не розширювати свою імперію. Проте, як відзначав Волтер Рід, між 1914 і 1919 роками площа поверхні світу, якою правила Британія, збільшилася на 9 відсотків.
Коли кермо влади опинилося в руках Міністерства колоніальних справ, Черчилль перебував на верхівці імперії, що містила 58 країн, охоплювала 14 мільйонів квадратних миль, і, так чи інакше, він був відповідальним за життя і надії 458 мільйонів людей. То була чи не найбільша імперія, яку будь-коли бачив світ, — у шість разів більша за Римську імперію в момент її розквіту за правління Траяна. Прапор Британії майорів над чвертю поверхні планети, і ледве знайшлося б море чи океан, у якому не патрулювали б сили Британського флоту — суттєво модернізованого та вдосконаленого Черчиллем.
Якщо поглянути з цієї точки зору, мабуть, і не дивно, що Черчилль з головою пірнув у ту роботу. Він оточив себе найкращими та найславетнішими експертами, серед яких варто виокремити арабістів Томаса Едварда Лоуренса і Ґертруду Белл. Пітнів над такими, до цього часу незрозумілими (йому) темами, як різниця між шиїтами та сунітами. І першим його кроком було скликати конференцію в Каїрі; і тут він взявся до справи з неперевершеною майстерністю.
Однак преса скептично поставилась до цієї авантюри. Казали, що Черчилль хотів влаштувати собі «дурбар»123 — пишну церемоніальну імперську урочистість. Звинувачували у тому, що бажав правити «на азійській шальці терезів». Та правда полягала в іншому: комусь довелося б узяти управління у свої руки, оскільки на Близькому Сході панував цілковитий, повномасштабний хаос.
Річ у тому, що Британія протягом Першої світової війни, із найкращими можливими намірами та мотивами, дала низку обіцянок, що, як виявилося, не трималися купи й не відповідали реальному стану. Мабуть, применшенням буде сказати, що їх дала країна, яка сама ледь животіла, населення якої перебувало під ризиком голоду через німецьку субмарин-кампанію.
Таких британських обіцянок було три. Першу дали арабам у листуванні Мак-Магона-Хусейна, що датується 1915 роком. То була низка доволі «слизьких» листів від сера Генрі Мак-Магона, британського Верховного комісара Єгипту, до хашимітського короля Хусейна — високоповажного бородатого старця, чия родина претендувала на походження від роду пророка Магомета. Суть листування полягала у тому, що британський уряд повністю підтримував формування нової великої арабської держави — що простяглася б від Палестини до Іраку і до кордонів з Персією і де Хусейн та його рід перебували би при владі. Була надія, що ця обіцянка заохотить арабів повстати проти турків, які на той час були союзниками німців. Листи справді спрацювали, у тому розумінні, що таке повстання дійсно відбулося, а стратегічну дурість було увіковічнено та шалено перебільшено у стрічці «Лоуренс Аравійський».
Наступна обіцянка вже була дана французам, котрі зазнавали жахливих втрат на Західному фронті. Вважали вдалим політичним ходом змалювати картину майбутньої слави, що чекатиме на французів після закінчення війни: відповідно до умов секретного договору Сайкса — Піко 1916 року Франція отримала б зону впливу від Сирії до Північного Іраку, включно із Багдадом, — смужку землі, яка, між іншим, має певну схожість із «халіфатом», проголошеним у 2014 році фанатиками із ІДІЛ (Ісламська держава Іраку та Леванту). Та не зовсім було зрозуміло, як секретна домовленість з французами мала б узгоджуватись із більш публічною обіцянкою, даною арабам, — та й чи можна було їх узагалі якось між собою погодити.
І третьою, найбільш трагікомічною та недоладною обіцянкою з-поміж усіх, була так звана Декларація Балфура. Насправді це лист А. Д. Балфура лорду Ротшильду, датований 2 листопада 1917 року, що містить першокласний шедевр — калейдоскоп зовнішньополітичних нісенітниць…
Уряд Його Величності із прихильністю розглядає створення у Палестині національного дому для єврейського народу та докладатиме якнайбільших зусиль задля сприяння досягненню цієї мети, але не повинно бути вчинено жодних дій, котрі могли б зашкодити громадянським та релігійним правам неєврейських громад у Палестині або правам і політичному статусу, яким користуються євреї у будь-якій іншій країні.
Пояснити це іншими словами можна так: британський уряд із прихильністю розглядав можливість для єврейського народу з’їсти шматочок пирога за умови, що не буде вчинено нічого, що могло б зашкодити правам неєврейських громад їсти той самий шматок пирога у той самий час.
Що ви´кликало чудернацьку заяву? Частково — ідеалізм. Ще із часів погромів у Росії ХІХ століття наростав рух, метою якого було знайти домівку для євреїв.
На одному етапі британці навіть носилися з ідеєю підшукати якусь місцину в Уґанді; та Палестина, земля єврейського Старого Заповіту, була очевидним місцем. Палестина досі була відносно малонаселена; певною мірою Балфур лише додавав офіційний британський голос до хору, що оспівував надання «землі без народу народу без землі».
Балфура також могло спонукати практичніше міркування: під час Першої світової війни були побоювання, що єврейські симпатії схиляться у бік німців, оскільки це був найкращий спосіб відплатити росіянам за довоєнний антисемітизм. Як пізніше погодився і сам Черчилль, декларація Балфура частково мала на меті зміцнити єврейську підтримку, особливо в Америці, — а її явна плутанина постала від «зрівноважливого» бажання не відштовхнути і багатомільйонних мусульман (не останньою чергою — в Індії), на чиї військові людські ресурси покладалися імперські сили Британії.
Поглянути лише на ці три обіцянки вкупі, і не виникне жодних сумнівів: Британія продала того самого верблюда тричі.
Таким був безлад, який Черчиллю довелося прибирати, і в березні 1921 року він скликав усіх ключових гравців до розкішного готелю «Семіраміда» в Каїрі, який тоді теж, ясна річ, був неофіційною частиною Британської імперії. Невдовзі стінами його фойє луною відбивались збуджені вигуки арабістів.
— Ґерті! — вигукнув Т. Е. Лоуренс, помітивши елегантну, проте чоловікоподібну Ґертруду Белл.
— Хлопчику мій! — прозвучало у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.