Читати книгу - "Ведмеже місто"

своєму кабінеті: занурилася у виписки з минулих судових вироків і процесів злочинів на сексуальному ґрунті, постійно веде переговори з колегами, цілковито мобілізована вести війну. Вона відчуває все одразу — гнів, горе, безсилля, прагнення помсти, ненависть, загрозу, страх. І однаково миттю забуває про все, коли вібрує телефон і на екрані висвічується ім’я доньки. Три слова. «Можеш приїхати додому?» Ще ніколи жодна мама не мчала крізь ці ліси на такій швидкості.

Майя сидить на підлозі у ванній, змиває кров з руки, і нарешті з неї виривається все, що довелося тримати всередині. Все, що вона стримувала і придушувала, все, що намагалася не показувати, щоб захистити тих, кого любить, щоб їм не було так боляче, як їй. Вона не може витримати ще й болю інших. Не витримує ще й провини за чуже горе.

— Я не хочу, щоб ці суки бачили мою кров… — шепоче вона мамі.

— Іноді мені стає так страшно, бо це, мабуть, необхідно. Щоб вони зрозуміли, що ти — людина, — плаче мама, міцно-міцно обіймаючи свою дитину.

39

Що таке суспільство?

Амат бачить авто здалеку. Ніхто в Улоговині не має такої дорогої машини, а той, хто має, ніколи добровільно сюди не приїде. З автомобіля виходить чоловік — упевнено, спина пряма.

— Здоров, Амате. Знаєш, хто я?

Амат киває:

— Кевінів тато.

Чоловік усміхається. Роздивляється Амата. Бачить, як хлопець коситься на його годинник, і розуміє, що той підраховує, скільки зарплат його мами він може коштувати. Поглядає на автомобіль і думає, яку комплектацію вибрали. Цей чоловік пам’ятає себе в цьому віці, коли він сам ні чорта не мав і ненавидів усіх, хто був заможний. Пам’ятає, як у своїй фантазії володів розкішною віллою і годинами облаштовував у думках ексклюзивними меблями з каталогу, який поцупив з магазину, звідки його вигнали продавці.

— Амате, давай поговоримо. Сам на сам… по-чоловічому.

Фрак сидить у своєму кабінеті в кінці супермаркету. Під його важким тілом поскрипує крісло, він підпер долонею лоба. Голос у слухавці похмурий, але без співчуття:

— Фраку, нічого особистого. Але ти ж розумієш, ми не можемо відкрити хокейну гімназію у Бйорнстаді після… цього всього. Не можна, щоб журналісти подали це так, ніби ми… сам розумієш.

Чоловік на лінії — місцевий політик, Фрак — підприємець, але також вони двоє хлопців, які колись разом грали в хокей на озері. Часом їхні розмови офіційні, часом — ні, сьогоднішня балансує десь посередині.

— Я відповідаю на рівні комуни, Фраку. Перед партією. Ти ж це розумієш?

Фрак розуміє. Для нього існували складні запитання і прості відповіді. Що таке підприємство? Це ідея. Що таке місто? Спільнота. Що таке гроші? Можливості. За спиною в нього, з іншого боку стіни, хтось стукає молотком. Фрак розширює свій супермаркет, тому що ріст — це виживання. Підприємець, який перестає рухатися, не зупиняється на місці, а починає сповзати назад.

— Треба закінчувати, Фраку, в мене зустріч, — перепрошує голос у телефоні.

Фрак кладе слухавку. Ідея зникла. Хокейної гімназії більше нема. Що це означає? Коли Фрак був молодий, у Бйорнстаді працювали три школи, тепер залишилася одна. Після відкриття хокейної гімназії в Геді скільки часу мине, перш ніж у Бйорнстаді закриють останню школу? Якщо кращі бйорнстадські юніори будуть цілими днями тренуватися в Геді, звісно, що вечорами вони почнуть грати в тамтешній основній команді. Якщо основна команда Бйорнстада не зможе набирати найкращих місцевих гравців, то клуб загине. Льодову арену не відремонтують, не буде нових можливостей для роботи, які могли б стати природним кроком до інших нововведень: конференц-залів і торгового центру, нового промислового району, зручних бічних доріг до траси і, можливо, навіть аеропорту.

Що таке хокейний клуб? Може, Фрак і наївний романтик — його дружина часто це каже, — але в його уявленні хокейний клуб змушує всіх у місті раз на тиждень згадати, що їх об’єднує, а не розділяє. Хокейний клуб — це доказ, що вони можуть співпрацювати і виростати у щось більше. Клуб вчить їх мріяти.

Фрак вірить у складні запитання і прості відповіді. Що стається з містом, яке не росте? Воно помирає.

Петер заходить у магазин. Ніхто на нього не дивиться, але всі бачать. Персонал і покупці, молоді й старі, друзі дитинства і сусіди — усі розходяться, коли він їх минає. Зникають за полицями і в проходах, вдають, що зайняті перевіркою списку покупок і порівнюванням цін. Лише один чоловік дивиться на нього прямо.

Фрак стоїть у дверях свого кабінету. Зустрічається з Петером поглядом. Ким є спортивний директор? А ким — капітан команди? А друг дитинства? Фрак, вагаючись, робить крок, розтуляє рота, щоб гукнути щось, але Петер лише хитає головою. Він ніколи не дізнається, як його донька похитала головою Ані, коли побачила її в шкільній їдальні, бо не хотіла, щоб спрямована не неї ненависть зачепила ще і її подругу, але зараз Петер діяв так само.

І сором Фрака, коли він заходить назад у кабінет і зачиняє двері, нічим не відрізняється від сорому всіх друзів. У цьому місті добре знають, як треба соромитися. Змалку починають тренуватися.

Кевінів тато не чекає відповіді, лише потирає руки і сміється:

— Усе ще холодно в березні, ніяк до цього не звикну. Сядемо в авто?

Амат мовчки залізає всередину, обережно зачиняє двері, ніби боїться їх зламати. Автомобіль пахне шкірою і парфумами. Кевінів тато дивиться на багатоквартирні будинки.

— Я виріс у такому будинку, дуже схожому на цей. Здається, мій був нижчий на один поверх. Твій тато не живе разом із вами?

Він запитує прямо і просто. Так само він веде і свої справи.

— Він загинув на війні, коли я тільки народився, — відповідає Амат і починає частіше кліпати; чоловік в авто помічає це, не повертаючи голови.

— Моя мама теж виховувала нас сама. Мене і ще трьох моїх братів. Яка ж це каторжна робота, скажи? А твоя має якісь проблеми зі спиною, так?

Амат намагається не подавати виду, чоловік бачить, як смикнулися в нього брови. Він додає з турботою:

— Я знаю доброго реабілітолога. Домовлюся, щоб вона змогла потрапити до нього.

— Це було б добре, — бурмоче хлопець, не зустрічаючись поглядом із чоловіком.

Той тільки рвучко змахує руками.

— Дивно, що НІХТО досі не допоміг їй. Хтось із працівників клубу мав би запитати, як вона почувається, хіба ні? Твоя мама досить давно там працює, правда?

— Відтоді, як ми