Читати книгу - "Прозріння"

Цим словам, що їх, певно, ніхто ніколи не промовляв у такому порядку, в якому їх промовили ви, цим словам пощастило, що вони не загубилися, що знайшовся чоловік, який їх об’єднав, чи не став би світ трохи кращим, якби ми вміли поєднувати слова, які блукають світом поодинці, Я сумніваюся, щоб коли-небудь ці бідолахи зустрілися між собою, Я теж сумніваюся, але мріяти грошей не коштує, Подивимося, що скажуть завтра газети, Подивимося, я готова до найгіршого, Нехай буде, що буде, ми про все скоро довідаємося, думайте, що хочете, але насамперед подумайте про те, що я вам раджу, заховайтеся, зникніть, Я поговорю з чоловіком, Постарайтеся переконати його, На добраніч, і я вдячна вам за все, Мені нема за що дякувати, Бережіться. Поклавши слухавку, комісар запитав себе, чи не вчинив він дурість, стверджуючи, так ніби він знав про це достеменно, що телефонна лінія була безпечною, що в країні не існувало таких безпечних ліній, як ця. Він стенув плечима й промурмотів, Яка, зрештою, різниця, ніщо не є безпечним, ніхто не може почуватися в безпеці.

Він спав погано. Йому наснилася хмара слів, які втікали від нього, розбігалися на всі боки, а він ганявся за ними із сачком і вмовляв їх, Затримайтеся, будь ласка, не штовхайтеся, зачекайте мене. Тоді раптом слова зупинилися і з’єдналися, полізли одні на одних, наче рій бджіл у чеканні, коли їм принесуть вулик, і він із криком радості накинув на них сачок. Але в руках у нього опинилася газета. Це був поганий сон, але він бачив і гірший, коли альбатрос почав видзьобувати очі дружині лікаря.

Він прокинувся рано. Одягся й вийшов на вулицю уже не через гараж, не через двері для вершників, а через парадний під’їзд, привітався з портьє кивком голови і навіть перекинувся б із ним кількома словами, якби той не сидів у своїй будці. Вуличні ліхтарі ще не погасли, крамниці мали відчинитися лише через дві години. Він роззирнувся навколо й побачив поблизу газетний кіоск, один із найбільших, тих, які одержували всі газети, підійшов до нього й став чекати. На його щастя, дощу не було. Вуличні ліхтарі погасли, й місто на кілька хвилин поринуло в останні й короткі сутінки, які розсіялися, коли очі звикли до зміни освітлення, і досвітній голубий світанок опустився на вулиці. Під’їхала вантажівка з газетами, скинула свої пакети й поїхала далі. Кіоскер почав відкривати пакети і складати газети стосиками згідно з кількістю одержаних примірників, зліва праворуч, від більших газет до менших. Комісар наблизився, привітався і сказав, Дайте мені всі, й поки кіоскер складав їх у пластиковий пакет, подивився на газети й побачив, що, за винятком двох останніх, усі мали на першій сторінці фотографію під величезними літерами заголовків. День починався добре для кіоска, перший покупець виявився цікавим і грошовитим, решта дня, скажемо наперед, також буде успішною, усі газети будуть продані, крім двох, відкладених праворуч, якими цікавляться лише кілька постійних клієнтів. Комісара вже там не було, він перехопив таксі, що з’явилося з-поза ближнього рогу вулиці, й, назвавши адресу провіденційного страхового товариства та попросивши пробачення за короткий маршрут, нервово дістав газети з пакета й став розгортати їх. Крім фотографії групи зі стрілкою, яка вказувала на дружину лікаря, збоку було подане її збільшене обличчя, обведене білим кружком. Заголовки були в чорному й червоному кольорі, ВІДКРИЛОСЯ НАРЕШТІ ОБЛИЧЧЯ ЗМОВИ, ЦЯ ЖІНКА НЕ ОСЛІПЛА ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ, РОЗКРИТО ЗАГАДКУ ГОЛОСУВАННЯ ПОРОЖНІМИ БЮЛЕТЕНЯМИ, ПОЛІЦІЙНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРИНЕСЛО ПЕРШІ РЕЗУЛЬТАТИ. Ще неяскраве світло й підстрибування автомобіля на кругляках бруківки не дозволяло комісарові прочитати маленькі літери. Менш ніж за п’ять хвилин таксі зупинилося біля будинку. Комісар заплатив за проїзд, залишив решту водієві й швидко увійшов у дім. Стрімголов проминув портьє, не сказавши йому ні слова, сів у ліфт, нетерпіння майже примушувало його тупотіти ногами, швидше, швидше підіймайся, машинеріє, яка все своє життя підіймала та опускала людей, підслуховуючи розмови, незакінчені монологи, фрагменти невміло промугиканих пісень, журливі зітхання, стурбований шепіт, але вдавала, ніби все це анітрохи її не стосується, її доля була ковзати вгору й униз, неквапно, мов доля, якщо хтось надто поспішає, нехай підіймається або спускається сходами. Комісар нарешті встромив ключа у двері провіденційного страхового товариства, увімкнув світло й підбіг до столу, де була розстелена мапа міста й де він востаннє снідав зі своїми нині відсутніми помічниками. Руки йому тремтіли. Примусивши себе читати повільно, не перестрибуючи через рядки, слово за словом, він прочитав повідомлення в усіх чотирьох газетах, які опублікували фотографію. З невеликими змінами стилю, трохи різними словами, всі вони давали одну й ту саму інформацію, за якою вгадувалася творчість писарів міністерства внутрішніх справ. Проза в газетах була приблизно такого змісту, Коли ми думали, що уряд поклався на дію часу, того часу, який усе зношує і все обмежує, й вирішив не вдаватися до хірургічних методів, щоб видалити злоякісну пухлину, яка несподівано утворилася на тілі столиці в незрозумілій і ненормальній формі голосування чистими бюлетенями, що, як відомо нашим читачам, значно переважила сумарний результат усіх демократичних політичних партій, до нашої редакції надійшло несподіване й приємне повідомлення. Геній розслідування та наполегливість поліційної інституції, втілені в особах комісара, інспектора та агента другого класу, чиї імена, з міркувань безпеки, нам не дозволено розголошувати, зуміли витягти на світло те, що з високою імовірністю можна вважати головою солітера, чиї кільця паралізували й небезпечно атрофували громадянську свідомість більшості жителів столиці, які досягли виборчого віку. Одна жінка, одружена з лікарем-офтальмологом, і яка, чудо з чудес, була, згідно з показами свідків, що їм цілком можна довіряти, єдиною особою, котра чотири роки тому не стала жертвою страшної епідемії, що перетворила нашу батьківщину на країну сліпих, на щастя, обмежену кордонами колишньої столиці, і внесла в наше політичне життя і в нашу демократичну систему надзвичайно небезпечний мікроб зіпсутості та корупції. Лише диявольський розум, такий, яким у минулому володіли найбільші злочинці в історії людства, міг вигадати те, що, згідно з джерелами, гідними найбільшої довіри, спонукало пана президента республіки порівняти його з експресивним образом торпеди, яка влучила нижче ватерлінії у величний корпус корабля нашої демократії. Так воно й було. Оскільки немає жодних підстав сумніватися, бо все на це вказує, що ця дружина офтальмолога винна, то громадяни, які шанують порядок і право, вимагають, щоб найсуворіша кара впала на її голову. І ви тільки подумайте, що відбувається в нашому світі. Ця жінка, з огляду на винятковість своєї історії,