Читати книгу - "Місто дівчат"

Хочу тобі сказати, Анджело, що в моєму житті настав день, коли я перестала це робити — перестала реагувати на життєві труднощі повінню сліз. Бо ж насправді в цьому нема жодної гідності. Тепер я така собі товстошкіра стара баба-грім, яка ліпше стоятиме із сухими очима, безборонна в колючому чагарнику правди, ніж зганьбить саму себе і всіх навколо, звалившись у болото облудних сліз.

Однак восени 1941 року я ще такою не стала.

Я сиділа на задньому сидінні «б’юїка» Джима Ларсена й ревіла, проливаючи найгарніші й найрясніші сльози.

— Що таке, Ві? — у голосі Джима почувся прихований відчай. Він ще ніколи не бачив, щоб я плакала. Він тут же забув про свій шок і стривожено запитав: — Чому ти плачеш, сонечко?

Його турботливість розчулила мене ще дужче.

Він такий добрий, а я така паскуда!

Він згріб мене в обійми, попросив, щоб я заспокоїлася.

А що говорити в ту хвилину я не мала сили і заспокоїтись теж не могла, то він сам вигадав для себе історію про те, чому я вже не дівчина.

— Хтось зробив з тобою щось жахливе? Так, Ві? У Нью-Йорку? — запитав він.

Знаєш, Джиме, у Нью-Йорку зі мною робили всяке, і не можу сказати, що це було аж так жахливо.

Ось як звучала би правильна, чесна відповідь. Але відповісти так я не могла, тому промовчала, схлипуючи в його сильних обіймах, а моє задихане безголосся дало йому вдосталь часу прикрасити історію вигаданими подробицями.

— То ось чому ти вернулася додому, правда? — він сказав це так, ніби його нарешті осяяло. — Бо хтось познущався з тебе, так? Ось чому ти завжди така стримана. Ох, Ві. Бідна моя дівчинка.

Я ще кілька разів схлипнула.

— Просто кивни, якщо це правда, — сказав він.

О Господи! І як мені з цього виплутатися?

А ніяк. З цього виплутатися неможливо. Хіба що сказати правду, а сказати правду я не могла. Визнавши, що я не дівчина, я вже зіграла своєю правдивою картою, а ще однієї в колоді не було. Та і його версія історії була ліпша за мою.

Я кивнула, прости Господи.

(Знаю. Вчинила я жахливо. І написавши те речення, почуваюся так само жахливо, як ти, прочитавши його. Але я пишу тобі не для того, аби брехати, Анджело. Я хочу, щоб ти знала, якою я тоді була, і тому розповідаю все як є.)

— Ти не мусиш мені про це розказувати, — мовив Джим, погладжуючи мене по голові й утупившись кудись удалину.

Я кивнула крізь сльози: мовляв, так, мені зовсім не хочеться про це говорити.

По-моєму, йому полегшало від того, що не доведеться слухати всі деталі. Він довго тримав мене в обіймах, аж поки мій плач остаточно не стих. Потім мужньо усміхнувся до мене (його губи тільки ледь-ледь тремтіли) і сказав:

— Усе буде добре, Ві. Тепер ти у безпеці. Не бійся, я ніколи не ставитимусь до тебе так, ніби ти брудна. І не переживай — я нікому не розповім. Я кохаю тебе, Ві. І все одно з тобою одружуся.

Його слова прозвучали благородно, але на його обличчі було написано: «От відразлива купа мерзоти. Доведеться її терпіти».

— Я теж тебе кохаю, Джиме, — збрехала я і поцілувала його з почуттям, схожим на вдячність і полегшу.

Але якщо тебе цікавить, коли я почувалася найгіршою падлюкою у своєму житті, то я скажу тобі: якраз у ту хвилину.

Прийшла зима.

Дні стали коротші й холодніші. Наші з батьком поїздки на роботу відбувалися в непроглядній темряві — що вранці, що ввечері Я плела Джимові светр на Різдво. За ті дев’ять місяців, відколи я повернулася додому, я так і не розпакувала своєї швейної машинки. Від самого погляду на ту коробку мені ставало сумно і гнітюче. Зате почала плести. Я мала хист до рукоділля й легко давала собі раду з товстою вовною.

Замовила поштою схему в’язання класичного норвезького светра — блакитно-білого, зі сніжинками — і як тільки залишалася сама, бралася за спиці. Джим пишався своїми норвезькими коренями, тож я подумала, що йому сподобається подарунок, який нагадуватиме йому про батьківський край.

При цьому я вимагала від себе такої ж бездоганності, якої вимагала б від мене бабця, якби була жива: я розпускала цілі рядки петель, якщо десь закрадався ґандж, а потім перев’язувала знову і знову. Так, я плела светр уперше, але в ньому не мало бути жодного огріху.

А більше я нічим не займалася: ходила туди, куди мені казали, упорядковувала папери так, як треба було їх упорядкувати (більш-менш за абеткою), і робила все те, що й інші.

 Була неділя. Ми із Джимом разом сходили до церкви, а після служби пішли на денний сеанс «Дамбо». Коли вийшли з кінотеатру, містом уже розлетілася новина: японці щойно атакували американський флот у Перл-Гарбор.

До ранку ми вступили у війну.

Джим не мусив іти до війська.

Він міг ухилитися від служби з багатьох причин. По-перше, у його віці мобілізація могла його й не зачепити. По-друге, він був єдиним годувальником овдовілої матері. По-третє, він обіймав високу посаду на шахті, де видобували залізну руду, а під час війни ця промисловість була дуже важлива.

Причин для відтермінування було до кольóру, до вибóру — досить було зупинитися на котрійсь одній.

Але Джим Ларсен мав такий характер, що не міг дозволити, аби інші хлопці йшли воювати замість нього. Його «викували» не так. І тому дев’ятого грудня Джим посадив мене за стіл, аби про це поговорити. Ми були самі у нього вдома — його мати поїхала навідати сестру в іншому місті, — і він сказав, що має до мене серйозну розмову і чи я не проти його вислухати. Він вирішив піти в армію, сказав він. То був його обов’язок, сказав він. Він зневажатиме себе, якщо не допоможе своїй країні у важку хвилину, сказав він.

Гадаю, він розраховував, що я спробую його відмовити, але я не збиралася.

— Розумію, — відповіла я.

— І ще дещо, — Джим набрав повні груди повітря. — Не хочу засмучувати тебе, Ві. Але я довго про це думав. І вирішив, що, зважаючи на війну, нам краще скасувати заручини.

Він знову пильно глянув на мене, чекаючи моїх