Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

у місто продавати гриби — він був першим із села, хто наважився шукати заробітків, тому Є Веньцзє ділила кімнату з Дафен. У ті часи в сільській місцевості ще не було електрики, і дві жінки збиралися навколо гасової лампи. Є Веньцзє читала, поки Дафен займалася рукоділлям. Є Веньцзє часто нахилялася все ближче і ближче до лампи, поки її чубчик не спалахував; у такі моменти жінки піднімали очі одна на одну й усміхалися. З Дафен, зрозуміло, ніколи такого не ставалося. У неї був дуже гострий зір і вона могла виконувати будь-яку роботу навіть у тьмяному світлі остиглого вугілля. Двійко дітей, яким іще навіть не виповнилося півроку, спали поруч із ними на кані. Є Веньцзє любила дивитися, як вони сплять; їхнє синхронне сопіння було єдиним звуком, який порушував тишу кімнати.

Спочатку Є Веньцзє не подобалося спати на кані, що підігрівався, і часто застуджувалася, але потім звикла. Засинаючи, вона уявляла себе дитиною, яка лежить у чиїхось теплих обіймах. Людина, яка обіймала її, не була її батьком, матір'ю чи загиблим чоловіком. Є Веньцзє не знала, хто це. Відчуття було настільки реальним, що вона прокидалася зі сльозами на обличчі.

Одного разу вона відклала книжку, яку читала, і побачила, що Дафен опустила на коліна повстяні туфлі, котрі розшивала, і втупилася в лампу. Коли вона зрозуміла, що Є Веньцзє на неї дивиться, вона запитала:

— Сестричко, ти казала, що зірки з неба впасти не можуть. А чому?

Є Веньцзє роздивлялася Дафен при світлі гасової лампи, що як умілий митець закарбувала образ жінки на величній картині з багатою колористикою і грою світла й тіні: накинутий на плечі плащ, живіт, підперезаний червоною тканиною, сильні, витончені руки. Відблиски гасової лампи забарвлювали її фігуру в яскраві теплі кольори, тоді як інша частина кімнати розчинилася у спокійній темряві. Якщо краще придивитися, можна було помітити тьмяний червоний жар, який ішов не від гасової лампи, а від вугілля на землі. Холодне повітря зовні малювало чудернацькі крижані візерунки на шибках, стикаючись із теплим, вологим повітрям приміщення.

— Ти боїшся, що зірки впадуть вниз? — м'яко запитала Є Веньцзє.

Дафен засміялась і похитала головою.

— Чого їх боятися? Вони такі маленькі.

Є Веньцзє не стала їй відповідати, як астрофізик. Вона тільки сказала:

— Вони дуже, дуже далеко. Вони не можуть впасти.

Дафен задовольнилася цією відповіддю. Вклавши дітей, які прокинулися, вона повернулася до свого рукоділля. Але Є Веньцзє раптом втратила внутрішню гармонію. Вона відклала книжку і лягла на теплу поверхню кана, заплющивши очі. В її уяві решта Всесвіту навколо їхнього крихітного дому зникла, подібно до того, як гасова лампа не могла прогнати темряву в кімнаті. А потім вона побачила картину навколишнього світу так, ніби замінила справжній Всесвіт на той, яким його уявляла Дафен: нічне небо величезним чорним куполом накриває всю Землю; його поверхню інкрустовано незліченними зірочками, що випускають яскраве сріблясте світло, кожна розміром не більша ніж дзеркало на старому дерев'яному столі біля лі-жка. Світ, плаский, як стіл, розкинувся в усіх напрямках, але зрештою там, де його кінець, він зустрічається з небом. Плоска земна поверхня покрита гірськими хребтами на зразок Великого Хінгану, масивами лісів із вкрапленнями крихітних сіл, таких як Ціцзятунь... Цей іграшковий Всесвіт розрадив Є Веньцзє, і картина перемістилася з уяви у її сновидіння...

У цьому маленькому гірському селищі, загубленому на відрогах Великого Хінгану, щось нарешті розтануло в серці Є Веньцзє. У вимороженій пустелі її душі з'явилося крихітне озеро чистої, талої води.

* * *

Через якийсь час Є Веньцзє з маленькою Ян Дун повернулися на базу. Так минули ще два роки, по черзі в горі й радості. В один із днів Є Веньцзє отримала офіційне повідомлення, що її справа і справа батька були переглянуті, і вони були повністю реабілітовані й відновлені в усіх правах. Незабаром після реабілітації надійшов іще один лист — з альмаматер Є Веньцзє, Університету Цінхуа — з пропозицією невідкладно повернутися і розпочати викладання. До листа була прикладена значна сума грошей: невиплачена заробітна плата батька, належна йому після реабілітації. Уперше за весь час перебування тут керівники бази на загальних зборах колективу назвали її «товариш Є».

Є Веньцзє зустріла всі ці зміни з незворушністю, без жодних ознак хвилювання чи захоплення. Вона не виявляла ніякого інтересу до великого зовнішнього світу, вважаючи за краще зостатися в тихому закутку бази, але заради освіти Ян Дун пристала на пропозицію і повернулася до своєї альма-матер.

Спускаючись із гір, Є Веньцзє всюди відчувала наступ відлиги. Холодна зима Культурної революції була позаду, і життя вирувало. Хоча катастрофа лише недавно закінчилася, й усе навколо лежало в руїнах, і мільйони людей досі не оговталися від отриманих ран, але в їхніх очах засвітилася зоря нового життя. Колиш-ні студенти університету приходили на лекції вже зі своїми дітьми; з полиць книжкових магазинів змітали всі тиражі світових класиків; впровадження технологічних інновацій стало ключовим завданням на виробництві; наукові дослідження знову набули сакральної аури чогось значущого і важливого. Дослідження нових технологій було єдиною можливістю зробити крок у майбутнє, і люди йшли в науку з вірою і щирістю учнів початкової школи. І хоча їхнє бачення проблем було почасти наївним, усе ж і воно давало практичні результати. На першій за тривалий час Національній науковій конференції Го Можо президент Китайської академії наук оголосив про настання епохи ренесансу в науці.

Чи був це кінець божевіллю? Це повернення до науки і раціонального мислення назавжди? Є Веньцзє ставила собі ці питання неодноразово.

До дня від'їзду з «Червоного берега» Є Веньцзє більше не отримувала жодних повідомлень із «Трисоляриса». Вона знала, що відповідь із «Трисоляриса» їй доведеться чекати як мінімум вісім років, і після того, як вона залишила базу, у неї вже не було жодних способів отримання повідомлень від позаземних цивілізацій.

Це була така важлива місія, і вона зуміла зробити все сама. Це дало їй відчуття нереальності того, що сталося. З плином часу почуття поглиблювалося. Те, що сталося тоді, було схоже на ілюзію, сновидіння. Чи може Сонце насправді посилювати радіосигнали? Чи дійсно вона використовувала Сонце як антену, щоб надіслати повідомлення про людську цивілізацію у безкрайній Всесвіт? Чи отримувала повідомлення від позаземної цивілізації? Чи був насправді той ранок, коли вона зрадила людство? А ці вбивства...

Є Веньцзє намагалася заглушити спогади роботою, і це їй майже вдалося. Дивний інстинкт самозбереження змусив її припинити згадувати минуле, перестати думати про давнішні комунікації