Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Розділ 34

Еддикоти жили в будинку, що омивався б океаном, якби не кілька ярдів морської трави. Ральф доглядав дім, а Гільда влаштувала собі маленький садок у піщаному ґрунті на задньому дворі: майори і жоржини, барвисті, наче танцівниці, межували зі стежкою до маленького пташника, у якому весело щебетали зяблики, дивуючи місцевих птахів.

Наступного дня після того, як знайшли Люсі, Ральф плентався додому центральною доріжкою і його зустрів запах повидла, що просочувався через вікна. Щойно він зняв кепку в коридорі, Гільда перейняла його, тримаючи в руці дерев’яну ложку, котра сяяла, ніби помаранчевий льодяник. Вона приклала палець до губ і повела чоловіка на кухню.

— У вітальні! — прошепотіла Гільда, широко розплющивши очі. — Ізабель Шерборн! Вона чекає на тебе.

Ральф похитав головою.

— Світ збожеволів! Чого вона хоче?

— Думаю, у цьому і проблема. Вона не може визначитися, чого саме хоче.

Маленька охайна вітальня морського капітана була декорована не кораблями в пляшках чи макетами військових суден, а іконами. Архангели Михаїл і Рафаїл, Богородиця з немовлям та численні святі дивилися на відвідувачів пильно, з неухильним спокоєм зі свого місця у вічності.

Склянка води біля Ізабель була майже порожньою. Погляд жінки зосередився на янголові, що тримав меч та щит у руці, піднятій над змієм, який був біля його ніг. Великі хмари затінили кімнату, отже картини здавалися блідими озерами золота, які сяяли в темряві.

Ізабель не помітила Ральфа, котрий зайшов, тому він деякий час дивився на неї перед тим, як мовив:

— Цю я отримав першою. Виловив російського моряка з води біля Севастополя сорок з гаком років тому. Він дав мені її на знак подяки. — Ральф говорив повільно, час від часу зупиняючись. — Я й інших витягував, служачи в торговому флоті. — Він хихикнув. — Навряд чи я такий побожний, тому нічого не можу розказати про ікони. Але щось у них є таке, що змушує їх відповідати тобі. Гільда каже, вони складають їй компанію, коли мене немає.

Він засунув руки в кишені й кивнув у напрямку ікони, на яку дивилась Ізабель.

— Мушу сказати, свого часу я з ним довго говорив. Архангел Михаїл. Ось він, з мечем у руці і з піднятим щитом. Наче він усе ще роздумує про щось.

У кімнаті запанувала тиша, здавалося, вітер трясе вікнами наполегливіше, вимагаючи уваги Ізабель. Повсюди, аж до самого обрію, безладно билися хвилі, а небо почало темніти від наближення ще однієї зливи. Жінка подумки повернулася до Януса — назад до широкої порожнечі, назад до Тома. Вона почала плакати, хлипання Ізабель було схоже на хвилі, які знову відносили її на знайомий берег.

Ральф сів біля неї і взяв за руку. Вона плакала, а він сидів, і жодного слова не було промовлено протягом добрих півгодини.

Нарешті вона наважилася:

— Люсі втекла минулої ночі через мене, Ральфе, намагаючись знайти мене. Вона могла померти. Усе так заплутано. Я не можу про це поговорити з мамою і татом…

Старий усе ще мовчав, тримаючи Ізабель за руку, дивлячись на її нігті, обкусані до крові. Він поволі ледь-ледь кивнув.

— Вона жива. І вона в безпеці.

— Я лише хотіла, щоб вона була в безпеці, Ральфе. З того часу, як вона прибула на Янус, я хотіла робити все якнайкраще. Вона потребувала нас. А нам була потрібна вона. Коли Люсі тільки-но з’явилася, нізвідки, це сталося як чудо, Ральфе. Я була впевнена, що вона повинна бути з нами. Це здавалося цілком зрозумілим. Немовля втратило батьків, ми втратили немовля… Я дуже сильно її люблю. — Жінка висякалася. — Там… Ральфе, ви єдині у світі знаєте, як це — бути на Янусі. Єдиний, хто може це уявити. Але і ви ніколи не прощалися з човном: стоячи на пристані, слухаючи, як затихає двигун, і дивлячись, як човен усе зменшується і зменшується. Ви не знаєте, як це — прощатися зі світом відразу на роки. Янус був справжнім. Люсі була справжньою. Усе інше існувало тільки в уяві. До того часу, коли ми дізналися про Ханну Ронфельдт, — о, тоді вже було надто пізно, Ральфе. Я просто не могла відмовитися від Люсі: я не могла так з нею вчинити.

Старий сидів, повільно та глибоко дихаючи, раз по раз киваючи. Він стримувався від бажання щось запитати або заперечити їй. Додержання тиші було найкращим способом допомогти їй, допомогти будь-кому.

— Ми були такою щасливою сім’єю. Тоді, коли поліція прибула на острів, — коли я почула, що зробив Том, — нічого не здавалося безпечним. Ніде не було безпечно. Навіть я не була безпечною. Я була настільки скривджена, настільки сердита… і налякана. Нічого не мало сенсу з того моменту, як поліцейський сказав мені про брязкальце. — Ізабель поглянула на нього. — Що я зробила? — Питання не було риторичним. Вона шукала дзеркало, річ, яка покаже їй те, що не могла побачити сама.

— Не можу сказати, ніби мене якось обходить те, що ви тепер збираєтеся робити.

— Немає нічого, що я можу зробити. Усе зруйновано. Більше ні в чому немає сенсу.

— Той чоловік вас кохає, ви знаєте. Це повинно чогось вартувати.

— А як щодо Люсі? Вона моя донька, Ральфе. — Ізабель шукала спосіб пояснити. — Ви можете уявити собі, що Гільду просять віддати одне з її дітей?

— Це не віддавання. Це повертання, Ізабель.

— Але хіба Люсі не була дана нам? Хіба не про це просив нас Господь?

— Можливо, Він просив вас наглянути за нею. І ви це зробили. І можливо, Він просить вас тепер дозволити ще комусь зробити це. — Ральф швидко вдихнув, відчуваючи нестачу повітря. — Чорт, я не священик. Що я знаю про Бога? Але мені таки відомо, що є чоловік, який віддасть усе, — усе! — щоб захистити вас. Ви думаєте, це правильно?

— Однак ви бачили, що трапилося вчора. Ви знаєте, якою відчайдушною є