Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Якось треба їй зарадити. Монсен знав це наперед, коли медсестра, різко спинившись, стала струшувати термометр, та так, що він брязнув об підлогу, розбився на кілька осколків, а ті покотилися під комод.

Спроквола пацієнт подзвонив двічі — про такий сигнал він напередодні умовився з секретаркою. Коли та з’явилася, він згорбився на подушці, а тоді простежив за її поглядом на вікно.

— Чимало їх там, правда?

— Я б впустила пагони просто в цю кімнату, — зауважила Трейнор. — До слова, міс Голлідей надіслала квіти цього ранку.

— Справді? — пожвавився Еммет. — Які саме?

— Троянди. — За мить секретарка уточнила: — Сорт «Американські красуні»[232].

— Будь ласка, візьміть їх собі, міс Гапґуд, — запропонував він, а тоді звернувся до міс Трейнор: — А якого сорту ті, що на веранді?

— Це «Талісмани». Є кілька кущів сорту «Сесіль Брюннер». — Коли за міс Гапґуд зачинился двері, міс Трейнор зголосилася: — Поїду-но я до аптеки й привезу інший термометр. Бачу, що стався прикрий випадок.

— Дякую. Головне — це подбати, щоб я не спав у час, коли прийде міс Голлідей, якщо вона взагалі прийде. Очевидно, в такому поспіху мені передається психологія хворої людини… Відчуваю, що лікар і медсестри змовилися тримати мене в замороженому вигляді — як ось цю жінку в журналі.

Секретарка відчинила вікно з москітьєрою, відщипнула троянду й кинула її на подушку біля нього.

— Це річ, якій можна довіряти, — сказала вона й швидко повела далі: — До вас приходить пошта. Деякі чоловіки люблять починати день з пошти… Але містер Рачофф завжди воліє обміркувати свою заплановану роботу, перш ніж читати газету.

Пройнятий легкою неприязню до містера Рачоффа, Еммет зважував різні можливості.

— Що ж, першим із ліку вважаю будь-який телефонний дзвінок від міс Голлідей. Добре було б, якби ви ненав’язливо з’ясували, коли вона прийде. Щодо запланованого… я так вважав ще вчора, а сьогодні ніяк не вважаю, поки не дізнаюся, що запланував цей лікар. Дайте мені, будь ласка, записну книжку цієї медсестри.

— Я зателефоную міс Гапґуд.

— О ні.

Він уже вибрався був із ліжка, коли міс Трейнор несподівано піддалася. Здобувши нотатки, Еммет усівся й кілька хвилин читав. А тоді таки вискочив із ліжка, вхопив однією рукою халат, а другою тричі подзвонив — викликав медсестру. І звучали слова, яких, сподівався Еммет, міс Трейнор не зрозуміє. Тим більше, що вимовляти їх перешкоджав бронхіт, набутий у передпокої з ліками.

— Зв’яжіть-но мене з доктором Кардіффом по телефону! А тоді прочитайте… прочитайте це самі! Три години маю лежати на правому боці, відтак попросити медсестру, щоб обережно перевернула мене на лівий! Це не режим лікування! Це інструкція для похоронного бюро! Ось тільки він забув згадати бальзамувальну рідину!

Згодом міс Трейнор обтяжили провиною — почасти справедливо, бо ж від миті, коли вона вручила Емметові нотатки, змінився сам характер хвороби. Пізніше секретарка зізналася, що могла б вихопити їх із рук і дременути з кімнати, але в Еммета був такий настрій, що тоді почалася б погоня — очевидно, гірше з двох лих.

Зійшовши у вітальню, Еммет сів у крісло й замислився. Перед тим попросив секретарку залишитися в кімнаті нагорі, бо щось у цій дівчині змушувало його соромитися своєї різкої й грубої мови. Її очі з отим потойбічним астигматизмом, їх манеру скоса дивитися на багатший і веселіший Всесвіт не варто виправляти задля тупого бачення правди, на яку він зараз дивився. Еммет не хотів, щоб міс Трейнор бачила, що він робить. Коли надійшов доктор Кардіфф, пацієнт був порівняно спокійний.

— З вашого дозволу, спершу висловлюся я, — запропонував той, — бо те, що ви скажете, стане остаточним авторитетним словом.

Доктор Кардіфф кивнув, очевидно набравшись терпцю.

— Я подивився на ці нотатки, — сказав Еммет. — Лікарю… Я не зможу так жити аж чотири місяці.

— Таке я вже чув, — різко відповів доктор Кардіфф. — Вислухав десятки так званих гіпертоніків, які казали: «Якщо ви думаєте, що я залишатимусь у цьому ліжку, то ви, мабуть, божевільний!» А вже за кілька днів вони, набравшись страху, ставали покірні, як…

— Але ж весь день видивлятися на стелю… оте підкладне судно й харчування кашкою… ви ж тоді лікуватимете божевільного!

— Містере Монсен, раз ви вже наполягли на тому, щоб вам дали нотатки, то треба було дочитати їх до кінця. Є вказівка медсестрі, щоб вам читала вголос, щоранку маєте півгодини на те, щоб читати свою пошту, підписувати чеки та на інше. Вважаю, вам пощастило хворіти тут, у цій прекрасній місцині…

— Я теж так вважаю, — перебив його Еммет. — Я не відмовляюся від ось такого рослинного способу життя. Кажу тільки, що вам доведеться його змінити. Не подужаю… Колись, ще дванадцятилітнім, я втік із дому й помандрував до Техасу…

Лікар звівся.

— Вам уже не дванадцять. Ви дорослий чоловік. А тепер, сер…

Скинувши халат з Еммета й налаштовуючи прилад для вимірювання кров’яного тиску, він сказав:

— Вже за хвилину маєте бути в ліжку!

Прилад зітхнув, доктор Кардіфф глянув на циферблат і зняв манжету з пацієнтової руки. Поруч опинилася міс Гапґуд, і Еммет помацав вм’ятину на своїй руці.

— Ми доправимо містера Монсена нагору, — звернувся до неї доктор Кардіфф.

— Я цілком здатен сам зійти нагору…

Міс Трейнор, яка на той час була в коридорі, побачила, що Еммета підтримують з обох боків. Ця серйозна дівчина, хоч і чарівлива з лиця, була тугодумна й рідко довіряла інтуїції. А тепер вона не могла позбутися невідчіпних сумнівів у тому, чи справді добре орієнтується у своїй справі доктор Кардіфф.

Вона відчула це ще гостріше наступного дня, о першій годині, сидячи за машинкою й дивлячись понад клумбу з трояндами в кухонне вікно. Біля плити стояв сам містер Монсен у супроводі дедалі несмілішої міс Гапґуд.

Марґерілла ще не з’явилася, хоча мала б уже тут бути у таку пору. Близько одинадцятої вона зателефонувала невідь-звідки, й у міс Трейнор склалося неясне враження про бабусю зі зламаною ногою. Марґерілла пообіцяла приїхати трохи пізніше, але пацієнт був дедалі нетерплячіший та нервовіший.

Міс Трейнор слухала.

— Містере Монсен, ви не можете готувати з температурою сто три градуси[233].

— Чого б то? Пригадайте-но гунів. Вони споживали сирий стейк[234], що весь день готувався під сідлом, щоб потовклися волокна м’яса… Зовсім як на сучасних кухонних плитах.

— Містере Монсен!

Міс Трейнор почула, як нещадно він відбиває м’ясо, й рішуче нахилилася над своєю транскрипцією. Він видавався дуже приємним і привабливим чоловіком.

— Ви надто слабкі, — сказала зневірена міс Гапґуд.

— Ви так гадаєте? У