Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Наступні кілька днів прожила, немов на автоматі. Мені нічого не хотілося, я майже не їла і практично не спала. Потім, щоправда, стала забуватися тривожним сном без сновидінь. Я знову вчилася жити без Джи Міна. Мені вкотре належало зібрати своє серце по шматочках і зліпити з нього хоч щось.  

 Коли натрапила на той злощасний камінчик у формі сердечка, віднесла його назад на берег річки і жбурнула у воду. Нехай вода забере з собою і цей шматочок відшліфованого граніту, і мою печаль.    

 Минув місяць. Я знову намагалася повернутися до життя. Старалася більше не згадувати про минуле. Часом ми безсилі перед чимось, здається, не все нам під силу. Залишається з цим змиритися, щоб жити далі, або зламатися, або протистояти, продовжуючи безглузді спроби. Мені ні з чим було боротися, хіба тільки катувати себе, доводячи до нервового зриву. Я намагалася відпустити свій біль, свої спогади.  

 Стояла прекрасна погода. Перший місяць літа радував теплом, дарував гарний настрій і надію на краще. Я збиралася з'їздити у справах до Сеула.   

 Свій автомобіль так і не продала, коли остаточно вирішила переселитися і почати нове життя далеко від столиці. Машина подобалася мені. Я так багато працювала, щоб купити її. Це, мабуть, єдине, з чим не могла розлучитися. Та й навіщо?   

 Заправивши повний бак, рано вранці, як і планувала, виїхала. Дорогою нікуди не збиралася заїжджати, а тому сподівалася дістатися до Сеула якомога швидше.  

 Я від'їхала від свого міста досить далеко, коли на пустельній дорозі побачила якусь людину. Він ішов уперед по ходу мого руху і кілька разів обертався. Потім зупинився, дивлячись у мій бік.  

Коли я під'їхала ближче, могла розгледіти, що це чорнявий молодий чоловік не старше тридцяти. Здається, він був іноземцем або немов належав до іншого світу. І вже точно це не місцевий житель з найближчої ферми. 

 Як він тут опинився? Це була траса місцевого значення, і транспорт тут ходив не надто часто. Були рейсові автобуси, але найближчий пройде години за три.   

 Хлопець розвернувся і підняв праву руку, просячи мене зупинитися.   

 Якось не дуже мені хотілося підбирати на дорозі незнайомця, але я зглянулася над ним. Зупинилася.  

 Він відчинив дверцята з боку пасажира і, зазирнувши до салону, запитав доволі розбірливою та зрозумілою корейською, що неабияк здивувало мене:  

- Доброго дня, не підвезете до найближчого населеного пункту?  

 Хлопець усміхнувся.  

- Доброго дня, - кивнула я головою, - Так. Я підвезу вас.  

 Він, не зволікаючи, сів у машину. Здавався ввічливим пристойним молодим чоловіком. Не було в ньому нічого відразливого або дивного. Добре одягнений, невеликий рюкзак у руках. Виразні й великі блакитні мигдалеподібні очі викликали довіру і якось зачаровували. Хлопець узагалі був доволі вродливий із м'якими контурами обличчя і високими вилицями, прямим акуратним носом, трохи повненькими, добре окресленими губами. Але якийсь бліденький.   

- Дякую, - промовив він, продовжуючи чарівно усміхатися.   

- Будь ласка, - відповіла я, почуваючись якось дивно.  

 Він прямо, і не соромлячись, дивився мені в очі і його погляд... Був таким магнетичним і уважним. Цей погляд нагадав мені Міна.   

 Я відігнала такі думки від себе і натиснула на педаль газу, рушивши з місця.   

 Було ще щось у хлопцеві, що мимоволі притягувало увагу. Напевно тому, що він був, безперечно, красивий і чарівний.   

- Як ви тут опинилися? - запитала, намагаючись не відволікатися від дороги.  

- Я сів не на той автобус. Дякую, що підібрали мене. За останні півтори години ви перший водій, який попався мені.   

 Низький, глибокий оксамитовий голос здавався приємним до тремтіння.  Чомусь подумала про те, що хлопець чудово усвідомлює силу своєї привабливості й уміло цим користується.   

- А-а. Нема за що, - промовила, помітивши боковим зором, що він дивиться на мене. - Ви іноземець. Ви добре говорите корейською.   

- Так, дякую. Мій молодший брат кореєць. Другий, здається, наполовину кореєць, наполовину японець.   

 Його слова здивували мене.  

- У вас багатонаціональна сім'я.  

- Так, - поморщився він. - Багатонаціональна і завдає багато клопоту.   

Я мигцем глянула на хлопця. Спробувала визначити, хто він за національністю, але якось... Не можна було сказати точно. Він схожий на європейця, але з якоюсь східною м'якістю... Здавалося, в ньому самому намішано чимало крові.   

- Мабуть, у вас велика сім'я.  

- Ну, не така вже й велика, але за останні пів року збільшилася.   

- Напевно, це добре, коли в тебе багато рідних.  

- Ага, напевно, - якось дивно протягнув хлопець.  

 Я навіть глянула на нього.  

- У цьому є свої плюси, - додав він, усміхнувшись. - А у вас?  

- У мене?  

- Велика сім'я?