Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Партизани іноді пожаліють:
— Досить. Давай ми доньку понесемо.
А я нікому не довіряла. Раптом почнеться обстріл, раптом без мене її вб’ють, і я не почую? Раптом загубиться...
Зустрів мене комбриг Лопатін.
— Ну й жінка! — Був він приголомшений. — За таких умов дитину несла і машинку не покинула. То ж не кожен чоловік зміг би.
Узяв Еллочку на руки, обіймає, цілує. Вивернув всі свої кишені — висипав їй хлібні крихти. Вона запила болотною водою. І за його прикладом решта з партизанів вивернули свої кишені і висипали їй крихти.
Коли ми вийшли з блокади, я була дуже хвора. Уся у фурункулах, шкіра сповзала з мене. А на руках дитина... Чекали літак із Великої землі, сказали, якщо він прилетить, відправлять найважчих поранених і можуть взяти мою Еллочку. І ось я пам’ятаю цю хвилину, коли її відправляла. Поранені тягнуться до неї: "Еллочко, до мене". — "Давай до мене. Тут досить місця..." Вони всі її знали, вона в госпіталі співала їм: "Эх как бы дожить бы до свадьбы-женитьбы".
Льотчик запитує:
— Ти з ким тут, дівчинко?
— З мамою. Вона за кабінкою залишилася...
— Поклич маму, щоб вона летіла з тобою.
— Ні, мама не може відлітати. Вона має бити фашистів.
Ось такими вони були, наші діти. А я дивлюся на її личко,
і в мене судоми — чи побачу я її коли-небудь?
Я вам ще розповім, як ми із сином зустрілися... Це вже після визволення. Іду до будинку, де свекруха жила, а ноги — як не мої. Жінки в загоні, старші, попередили:
— Ти, якщо побачиш його, нізащо не признавайся відразу, що ти його мати. Ти уявляєш, чого він без тебе зазнав?
Біжить сусідська дівчинка:
— Ой! Мама Льоні. А Льоня живий...
У мене ноги не йдуть далі: син живий. Вона розповіла, що свекруха померла від тифу, а Льоню взяла сусідка.
Заходжу до них у двір. У чому я? У німецькій гімнастерці, в заштопаних чорних ватниках, в чоботях старих. Сусідка мене одразу впізнала, але мовчить. А син сидить, босий, обірваний.
— Як тебе звати, хлопчику? — запитую.
— Льоня...
— А з ким ти живеш?
— Жив раніше з бабусею. Коли вона померла, я її поховав. Я приходив до неї кожного дня і просив, щоб вона забрала мене до могилки. Я боявся один спати...
— А де твої тато з мамою?
— Тато живий, він на фронті. А маму вбили фашисти. Так бабуся казала...
Зі мною було двоє партизанів, вони ховали своїх товаришів. І вони слухають, як він мені відповідає, і плачуть.
Тут я не витримала:
— Чому ж ти свою маму не впізнаєш?
Він кинувся до мене:
— Тату!!! — Я в чоловічому одязі, в шапці. А потім обійняв із криком: — Мамо!!!
Це був такий крик. Така істерика... Він місяць мене нікуди не відпускав, навіть на роботу. Я брала його із собою. Йому мало було бачити мене, що я поруч, треба було за мене триматися. Ось ми сядемо за стіл, він однією рукою тримається за мене, а другою їсть. Називав тільки: "Мамочко". І тепер так зве... Мамочко... Мамуленько...
Коли ми зустрілися з чоловіком, тижня було замало, щоб все розповісти. Я йому і вдень, і вночі розповідала...»
Раїса Григорівна Хосеневич,
партизанка
«Війна — це весь час похорон... Ховати партизанів доводилося часто. То на засідку наткнеться група, то в бою загинуть. Я вам розповім про один похорон...
Був дуже важкий бій. У тому бою ми втратили багато людей, в тому бою і я була поранена. І ось після бою похорон. Зазвичай над могилою говорили стислі промови. Спочатку виступали командири, потім друзі. А тут між загиблими був один місцевий хлопець, і на похорон прийшла його мати. Стала вона оплакувати: "А мій же ти синочку! А ми ж тобі хаточку будували! А ти ж обіцяв, що нам молоду приведеш! А ти ж вінчався із земелькою..."
Стрій стоїть, всі мовчать, її не чіпають. Потім вона підвела голову і побачила, що вбитий не лише її син, а багато молодих лежить, і вона за тими, чужими синами стала плакати: "А мої ж ви синочки рідні! А ваші ж матусі не бачать вас, вони не знають, що вас у земельку кладуть! А земелька така холодна. А надворі зима люта. Так поплачу я замість них, всіх вас пожалію. Мої ви рідні... Рідненькі..."
Вона тільки сказала: "всіх вас пожалію" і "мої ви рідні" — всі чоловіки вголос почали плакати. Ніхто стриматися не міг, були не в змозі. Стрій ридає. І тоді командир крикнув: "Салют!" І салют усе заглушив.
І ось мене вразило, я й тепер про це думаю, велич серця матері. У такому великому горі, коли ховають її сина, у неї стало серця, щоб оплакати й інших синів... Оплакати, як рідних...»
Лариса Леонтіївна Коротка,
партизанка
«Повернулася я до свого села...
Граються коло нашого будинку діти. Я дивлюся й думаю: "Яке ж моє?" Всі однакові. І стрижені, як раніше овець стригли — рядами. Свою дочку я не впізнала, запитала, хто з них Люся. І дивлюся, один із малюків у довгій сорочці підхопився і побіг до будинку. Важко було розібрати, хто дівчинка, а хто хлопчик, так вони були всі одягнені. Я знову запитую:
— Так хто ж із вас Люся?
Вони показують пальцем, що, мовляв, побігла. І я зрозуміла, що це була моя дочка.
За якусь хвилину веде її за руку бабуся, це вже моєї матері мати. Вона веде її мені назустріч:
— Йдемо, йдемо. Ми зараз цій мамі дамо за те, що вона нас покинула.
Була я в чоловічому військовому одязі, у пілотці й на коні, а маму дочка, звісно, уявляла, як бабусю, як інших
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У війни не жіноче обличчя», після закриття браузера.