Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Він ішов далі. Не підставляв обличчя дощу, але й не відхилявся. Не тішився ним, але й не намагався уникнути.

Хоч дощ і змив з обличчя плювок Маммачі, Велюта все одно почувався так, ніби хтось задер йому голову і виблював просто в рот. Відчував, як густе, грудкувате блювотиння спадає і скрапує у нього всередині. Обволікає серце. Легені. Повільно накопичується густою масою внизу живота. У тому блювотинні — всі органи його тіла. І тут не зарадить жоден дощ.

Що робити далі, йому було відомо. Про це йшлося в інструкції. Треба зустрітися з товаришем Піллаєм. Навіщо, він уже не знав. Ноги самі принесли його до замкненої друкарні «Лакі-прес», а потім, через крихітне подвір’я, до дому товариша Піллая.

Велюта постукав у двері, і цей порух виснажив його остаточно.

Коли у двері постукали, товариш Піллай саме доїв свій авіяль[57] і стискав у кулаці стиглий банан, вичавлюючи м’якоть у тарілку з густим кислим молоком. Він сказав дружині глянути, хто там. Та повернулася якась набурмосена і, подумав товариш Піллай, несподівано дуже зваблива. Йому закортіло негайно помацати її за груди. Проте пальці у нього були в кислому молоці, а за дверима хтось стояв. Кальяні сіла на краю ліжка і неуважно погладила малого Леніна, який, посмоктуючи великого пальця, спав біля своєї крихітної бабусі.

— Хто там?

— Син Паапена-паравана. Каже, це терміново.

Товариш Піллай без поспіху доїв своє кисле молоко, а тоді похитав пальцями над тарілкою. Кальяні принесла в невеликій посудині з нержавійки води і злила йому. Рештки їжі на тарілці (шматочки сухого червоного перцю чилі та обсмоктані і виплюнуті курячі кісточки) заворушилися і попливли. Дружина подала рушник. Він витер руки, вдячно відригнув і пішов до дверей.

— Енда?[58] О цій порі?

Велюта відповів — і почув відлуння свого ж таки голосу, який наче відбивався від глухого муру навпроти. Пробував пояснити, що трапилося, але сам відчував, що ледь може зв’язати докупи два слова. Той, до кого він звертався, зненацька змалів і опинився хтозна-як далеко, за скляною стіною.

— Наше село не таке й велике, — казав товариш Піллай. — Люди говорять, я слухаю. А тому таки маю уявлення про те, що тут відбувається.

І знову Велюта почув від себе слова, які не справляли на співрозмовника жодного враження. Його голос звивався навколо нього самого кільцями, ніби змія.

— Може, й так, — мовив товариш Піллай. — Але тобі, товаришу, треба усвідомити таку річ: партія не для того створювалася, щоб заохочувати недисципліновану поведінку активістів у приватному житті.

Велюта стояв і дивився, як зникає, тане у дверях постать товариша Піллая. Втім, голос — безтілесний, але такий самий пронизливий, — нікуди не зник і далі викрикував лозунги. Вимпели, якими тріпотів вітер у порожній проймі дверей.

Партія не зацікавлена у втручанні в такі справи.

Інтереси організації вищі за особисті інтереси.

Порушення партійної дисципліни — це порушення єдності партії.

Голос усе не вгавав, але речення вже розпадалися на окремі фрази. На слова.

Справа революції.

Знищення класового ворога.

Компрадорська буржуазія.

Весняний грім.[59]

Це трапилося знову. Ще одна релігія обернулася сама проти себе. Ще одну споруду, зведену завдяки людському розуму, зруйнувала людська природа.

Товариш Піллай зачинив двері та повернуся до дружини й вечері. Він надумав з'їсти ще одного банана.

— Що він хотів? — поцікавилася Кальяні, простягаючи йому банан.

— Вони дізналися. Хтось розповів, напевне. Його звільнили.

— І все? Тоді йому ще дуже пощастило, бо ж могли й повісити на найближчому дереві.

— Мені впала в око дивна річ, — сказав, обчищаючи банан, товариш Піллай. — У нього був червоний лак на нігтях…

Стоячи під дощем надворі, у холодному, мокрому світлі єдиного вуличного ліхтаря, Велюта раптом відчув, що ще мить — і сон таки його здолає. Щоб очі не заплющилися самі, довелося докласти зусиль.

Завтра, сказав він собі. Завтра, коли припиниться дощ.

Ноги самі понесли його до ріки. Так, ніби вони були повідцем, а він — собакою.

Собака на повідці Історії.

15

Переправа

Минула північ. Ріка набухла. Бистра, чорна вода зміїсто мчала до моря, несучи з собою захмарене нічне небо, цілу пальмову гілку, шмат тину й інші отримані від вітру дарунки.

Поступово дощ перейшов у мжичку, а тоді вщух узагалі. Вітер струшував воду з галуззя, і кілька хвилин дощило лише під деревами, де перед тим можна було сховатися.

Крізь хмари пробився тьмяний, водянистий місяць і освітив молодого чоловіка, який нерухомо сидів на найвищому з тринадцяти східців, що вели вниз, до води. Він був дуже мокрий. Дуже молодий. Небавом підвівся, зняв своє біле мунду, викрутив його і намотав собі на голову, ніби тюрбан. Так, оголений, зійшов тими тринадцятьма кам’яними східцями донизу і не спинявся, доки ріка не піднялася йому до грудей. А потім поплив, розтинаючи воду легкими і водночас сильними змахами рук, попрямував туди, де течія була прудка і виразна, де починалася Справжня Глибина. З кожним змахом освітлена місяцем ріка спадала з його рук сріблястими рукавами. Щоб переплисти її, йому треба було лише кілька хвилин. Сягнувши землі, він звівся на ноги і вийшов на берег — лискучий, чорний, як ніч, що його оточувала, як вода, що зосталася позаду.

А там ступив на стежку, яка вела через болото до Дому Історії.

Він не залишав ні брижів на воді, ні слідів на березі.

Своє мунду підняв над головою, щоб висушити. Вітер напнув тканину, ніби вітрило. Раптом його пройняло відчуття щастя.