Читати книгу - "Яса. Том 1"

Мурашко розумів — убієнних буде багато. «Треба прорубуватися на волю». Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий — правобічний — Ладижин у його великій війні. Кинув їх як принаду… І чекає, поки турки скупляться геть — чисто всі біля міста, й тоді він ударить. Але поки вдарить, турки можуть скурати місто. І Ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили із живого. Кров холонула від тої думки.

Серед запорожців теж пройшло збурення, одні вимагали йти з гетьманцями, інші — лишитися в Ладижині. В гетьмана вони не вірили. Ходили од двору до двору по своїх постоях — консистенціях, вже доходило до сварки й кулаків. Хилилося на те, що пан Сава дасть усім вольний розмисел: хто хоче — нехай лишається, хто не хоче — йде.

Лаврінові довелося вперше виважувати в серці власну долю. Хоч який малий мав досвід, але й він підказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бій ластівки з вороном.

Одначе й ластівці не випадає втікати з — під своєї стріхи…

А потім до тих думок долучилася думка про Киліяну, тільки й вона була немов стулена з двох: залишиться в місті — буде ближче до Киліяни (хоч яка то близькість, коли поміж ним і нею — вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинці тим часом посядуть все Поділля…

Він почував, що не може виважити сам. Спробував порадитися з Богом, але Бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тоді, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврінові спом’янувся кошовий, запальний і правдивий ватаг.

«Як би ти вчинив, батьку?» — запитав і став мислено перед його очі.

«Це наша земля…»

«Дике Поле — теж наша земля».

«Тут жінки, діти… Ви їли хліб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхні захисники. Нас у Січі теж ніхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всі в неволі».

Лаврін мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав і по якій міряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає: «Ну, як там було?» Й що він скаже? «Була втеча. Не я один утік, а й такий — то, й такий…» — «А Кайдан, а Кремінь, а Шабалда?..» Може, нічого того й не запитає Сірко, проте подумає про Лавріна погано. Як же тоді матиметься він, Лаврін? Він так гарно розмузикував біля кошового про звитягу, честь. Не появиться кошовому на очі зовсім? Заховається десь до осені й приїде на Брусів хутір?

Але то — негаразд. Ницо й гидко.

— Я нікуди не поїду, — стріпнувши чубом, сказав Лаврін Маркові, що вже лаштувався в дорогу.

Марко якусь мить тримав у руках тороки, відтак кинув під кущ:

— Погинемо обоє, як собаки!

Одначе з Ладижина не виїхав ніхто. Міщани не випустили гетьманців. Озброєна варта стала біля обох брам, зустріла козаків чорними цівками рушниць.

— Як зробив, так і одбувай! — гукали ладижинці Мурашку. — Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство.

А з боків лементували жінки, обзивали козаків боягузами і ланцями. Міщани стояли, як стіна. Так стоятимуть вони і в бою. Їм відступати нікуди. Тут їхні жінки, їхні діти, їхня вітцівщина. Людина вельми сильна вітцівщиною.

Гетьманці мусили повернути назад, чекати разом з усіма, яким боком повернеться до них круговерть долі. Десь по обіді радились єдинокупно в ратуші — ладижинський уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербин, ротмістр Анастас Дмитрієв, полковник Сава, донський осаул Амбросій. Вирішили взяти оборону й стояти, доки не підійде на поміч Самойлович. Не полишить гетьман на загибель дві тисячі своїх козаків, не оддасть на криваве розтерзання християнське місто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обіцявся на раді в Переяславі прийняти в оборону всі полки, які схилили під його булаву прапори. Гетьман і воєвода чекають підмоги, аби дати генеральну битву.

Ладижинці спорядили за Дніпро посланців, наказали їм боршій вести на поміч гетьманське військо, розказати там, як легко збили козаки передові ворожі залоги, які певні ладижинці перемоги.

Мурашко знову злетів духом: ходив по валах, по фортеці, оглядав місто на оборону, вимахував замашною палицею — сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрієв — воїн хоробрий і досвідчений, сповнений якоїсь важкої рішучості й віри. Колишній лисянський мешканець, одружений на лисянській міщанці, Дмитрієв був грек родом, перейняв тутешні мову й звичаї, доскочив у війську Самойловича ротмістерського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзиґа, заглядав у всі щілини, лазив по таких закамаринах, де вже й павутина перетліла. Вилазив для ладижинців невтішні вісті, сумний докір: місто кепсько приготоване до оборони.

Та це, либонь, вони знали й самі. Щоправда, вал мали міцний. Засіяний просом та очеретом, він ніде не осунувся, але рів був неочищений і в кількох місцях засипаний сміттям. Потрухла покрівля в фортеці, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду — фортеця грізна, мурована на скелі: дві круглі вежі і одна квадратова — найвища, чорні бійниці, червоні зубці понад муром, але скільки вона вмістить людей, та й чи довго всидиш у ній без провіанту. В місті — всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кілька затинних пищалей, з десяток шмагівниць, три дев’ятиствольні ожиги, в достатку рушниць і мушкетів.

Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всіх міщан розчищати рів та ремонтувати палісад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла і полізли на вал. Підправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному місці виявилися трухляві палі, й Мурашко наказав розвалити крайню від валу хату — її розібрали. Жовта курява стояла на тому місці, тягли новеньке дерево на вал; жалібно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козаків, а чоловік сидів мовчки на дровітні й дивився в землю. Запорожці, яко великі мастаки на всілякі військові мудрації, готували на оборону підступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько і великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її відігнали рушничним