Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

— Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться, — ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.

— Ну, — кажу я, — якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина, Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки держись. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити. Її можна і в пирозі запекти, і в солом'янику сховати, як і драбину з ганчір'я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється, — йому байдуже, з чого ми зробимо ту…

— Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в'язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!

— Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той… може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?

Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:

— Поцуп заразом і сорочку.

— А нащо нам сорочка, Томе?

— Джімові — щоденника писати.

— Щоденника! Таж Джім і писати не вміє.

— Ну, то й що з того, що не вміє! Але ж він може робити на сорочці якісь позначки, якщо ми змайструємо йому перо з олов'яної ложки чи старого обруча з діжки.

— Зачекай, Томе! Можна ж висмикнути перо з гуски — воно і краще буде, та й клопоту менше.

— Чи ти коли бачив, йолопе, щоб у в'язнів по камері гуси бігали та щоб ті в'язні з них пера вискубували? Вони завжди майструють собі пера з чогось дуже твердого та непридатного, ну хоча б зі старого мідного свічника чи ще чогось, що там під руку потрапить; і та робота триває нескінченно довго — багато тижнів, а часом і місяців, вигострюють вони ті пера, тручи їх об стінку. І коли б вони навіть те гусяче перо мали, вони ніколи б ним не писали. Нема такої заведенції.

— Ну добре, а з чого ж ми йому зробимо чорнило?

— Дехто робить його, змішуючи іржу зі сльозами; але це — прості в'язні та жінки; а прославлені в'язні пишуть своєю кров'ю. Це може й Джім робити; а коли йому захочеться сповістити цілий світ, що він опинився в ув'язненні, коли він схоче послати найпростішу таємничу вісточку, то може надряпати те виделкою на олов'яній тарілці та й викинути її з вікна. Залізна Маска завжди так чинив, і це теж чудовий спосіб.

— У Джіма немає олов'яних тарілок. Його годують з миски.

— То пусте, ми добудемо йому тарілку.

— Але ж ніхто не добере, що він так нашкрябає!

— А то пусте, Геку Фінне. Найголовніше — те, що він написав на тій тарілці та викинув її за вікно. Можеш її й не читати. Однаково здебільшого нікому не щастить розібрати бодай наполовину ті кривульки, що їх надряпано державними злочинцями на олов'яних тарілках чи там іще на чомусь.

— То нащо ж тоді тарілки переводити?

— Таке скажеш! То ж не його тарілки!

— Та хтось же за них платив.

— Ну то й що, що платив? В'язневі яке до того діло?.. На цьому наша розмова урвалася, бо залунав ріжок, що кликав до сніданку, й ми поспішили додому.

Цього ранку мені пощастило позичити з мотузки простирадло та білу сорочку, я знайшов іще стару торбу і вкинув туди позичене, а тоді взяли ми сховані у бур'янах гнилючки і їх туди всунули. Я називаю це «позичити», бо мій татусь завжди називав це позичкою; але Том пояснив, що то не позичка, а крадіжка. Він сказав, що ми допомагаємо в'язням, а їм однаково, як ту річ дістали, аби дістали, і ніхто їх за те не осудить. То зовсім не злочин, якщо в'язень вкраде щось таке, що йому потрібне для втечі, — це його право, запевняв Том; а раз ми того в'язня заступаємо, то й маємо право красти все, що може нам придатися для його звільнення з в'язниці. Том мені розтовкмачив, що, коли б ми були не в'язні, це виглядало б по-іншому; краде тільки підла та ница людина, якщо вона не сидить у в'язниці. Ну, а коли так, то ми вирішили красти все, що тільки трапиться нам під руку. А проте за кілька днів по тій розмові він же сам зняв бучу за дурницю — що я поцупив кавуна на негритянському баштані й з'їв його; він примусив мене піти до тих негрів і дати їм десять центів, не пояснюючи за що. Том казав, що коли він говорив про крадіжки, то мав на увазі ті речі, які нам були вкрай потрібні. Я спробував заперечити, пояснюючи, що кавун був таки мені потрібний. Та він відказав, що той кавун був потрібен не для того, щоб допомогти Джімові втекти з в'язниці, — ось у чім суть. Він казав, що коли б я скажімо, надумався сховати в кавуні ножа й таємно пере дати його Джімові, щоб той міг ним тюремника вбити, тоді інша річ — тоді все було б гаразд. Ну, та я не хотів із ним сперечатися, — хай буде так, думаю; але на який же біс тоді арештанта визволяти, якщо доводиться сидіти та над усілякими тонкощами мізкувати щоразу, коли трапиться нагода десь кавуна потягти.

Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди — треба було дещо обміркувати.

— Ну, тепер усе