Читати книгу - "Гра в бісер"

Ти знаєш, що я походжу з давньої родини, заслуженої перед Касталією і приязної до неї, з консервативної родини землевласників і високих урядовців. Бачиш, уже саме це просте речення утворює прірву між тобою і мною. Я кажу «родина» і маю на увазі щось звичайне, само собою зрозуміле й однозначне, але чи справді це так? Ви в Провінції маєте свій Орден, ієрархію, проте родини не маєте, ви не знаєте, що таке родина, кровна спорідненість і походження, не маєте ніякого уявлення про таємний, величезний чар і силу того, що зветься родиною. Те саме, мабуть, і з більшістю слів та понять, у яких відтворюється наше життя: чимало з них для нас важливі, а для вас не мають ніякого значення, дуже багатьох ви зовсім не розумієте, а є й такі, що мають у вас зовсім інший зміст, ніж у нас. От і спробуй поговорити один з одним! Знаєш, коли ти мені щось кажеш, я маю таке враження, що переді мною чужоземець, правда, чужоземець, мову якого я в молодості вивчав і якою навіть володів, отже, більшість слів у ній розумію. А ти в іншому становищі: коли я звертаюся до тебе, ти чуєш мову, слова якої знаєш тільки наполовину, а відтінків, тонкощів і зовсім не знаєш, чуєш розповіді про життя, про форму існування, дуже відмінну від твоєї; переважно ці розповіді, навіть якщо вони тебе цікавлять, мало що промовляють до твого серця, лишаються для тебе принаймні наполовину незрозумілими. Ти пам’ятаєш наші численні розмови і словесні двобої в шкільні роки — з мого боку то було не що інше, як спроба, одна з багатьох спроб погодити світ і мову вашої Провінції з моїм світом і мовою. Ти був найприступніший, найдоброзичливіший і найчесніший з усіх, з ким я робив цю спробу, ти боронив права Касталії, але не лишався байдужим і до мого, іншого світу, принаймні не зневажав його. Ми тоді зійшлися досить близько. Ну, та ми ще до цього вернемося.

Він замислився, на хвильку замовк, і Кнехт обережно сказав: — Мабуть, із цим взаєморозумінням справа стоїть не так кепсько, як тобі здається. Звичайно, два народи й дві мови ніколи не зможуть стати такими зрозумілими й близькими одне одному, як двоє людей, що належать до тієї самої нації і розмовляють тією самою мовою. Але це не причина, щоб відмовлятися від взаєморозуміння й спілкування. Між співвітчизниками, що розмовляють однією мовою, теж стоять свої перепони, які заважають їм цілком розуміти один одного і зблизитись, — перепони освіти, виховання, обдарованості, індивідуальності. Можна твердити, що будьяка людина на землі в принципі здатна порозумітися з будьякою іншою людиною, і, навпаки, так само можна твердити, що на світі взагалі немає двох людей, між якими можливе було б справжнє, щире, близьке спілкування і взаєморозуміння, — і те, і те твердження правильне. Це Ян та Інь, день і ніч, і кожне з них має свій сенс, і про те, і про те треба часом згадувати, і я до певної міри погоджуюся з тобою, бо й сам, звичайно, не вірю, що ми змогли б колись до кінця зрозуміти один одного. Але якби навіть ти був європейцем, а я китайцем, якби ми говорили різними мовами, то й тоді, маючи добру волю, змогли б багато чого розповісти один одному, а крім того, ще й багато чого вгадати або відчути. Принаймні спробуймо.

Десиньйорі кивнув головою і повів далі: — Я насамперед розповім тобі лише те, що треба знати, щоб ти міг скласти якесь уявлення про моє становище. Отже, в нас усе починається з родини, це найвища сила в житті юнака, байдуже, чи він її визнає, чи ні. Я ладнав із своєю родиною, поки був вільним слухачем вашої елітарної школи. Цілий рік мені добре жилося у вас, а на канікули я ікав додому й там розкошував, бо був єдиним сином і мене всі пестили. Матір я любив ніжно, навіть палко, і тільки розлука з нею завжди була для мене горем, коли я від’їздив з дому. З батьком у мене були холодніші, але приязні стосунки, принаймні в дитинстві й замолоду, коли я вчився у вас; він був давнім шанувальником Касталії і пишався тим, що я виховуюся в елітарній школі і втаємничений у такі високі речі, як Гра в бісер. Ці канікули вдома майже завжди минали в піднесеному, святковому настрої, мої батьки і я бачили одне одного, так би мовити, лише в святковому вбранні. Часом, коли я їхав додому на канікули, мені було шкода вас, що лишалися у Вальдцелі й не знали такого щастя. Мені не треба багато розповідати про ті часи, бо ж ти знав тоді мене краще, ніж будьхто інший, я був майже касталійцем, тільки, може, трохи ближчим до землі, грубішим і поверховішим, але сповненим радісної задерикуватості, запалу й ентузіазму. То була найщасливіша пора в моєму житті, хоч тоді я не розумів цього, бо, живучи у Вальдцелі, гадав, що щастя й розквіт у моєму житті почнуться аж тоді, коли, скінчивши вашу школу, я повернуся додому і, завдяки здобутим у вас перевагам, завоюю світ. Натомість після нашої розлуки з тобою в моєму житті почалися незлагоди, що тривають і досі, і боротьба, з якої я не вийшов переможцем. Бо цього разу батьківщина, до якої я повернувся, складалася вже не тільки з рідної домівки, вона зовсім не чекала мене з відкритими обіймами й не квапилася визнати мої вальдцельські переьаги, навіть удома скоро почалися розчарування, труднощі й дисонанси. Я не зразу помітив це, мене захищала наївна дитяча віра в себе і в своє щастя, винесена з Касталії мораль Ордену й звичка до медитації. Але як мене розчарував і витверезив університет, де я хотів вивчати політичні дисципліни! Тон, що панував серед студентів, рівень їхньої загальної освіти і їхніх розваг, духовне обличчя деяких викладачів — як це все відрізнялося від того, до чого я звик у вас! Ти пам’ятаєш, як я колись боронив наш світ від вашого, вихваляючи до небес просте, наївне життя. Якщо за це належить кара, друже, то я отримав її повною мірою. Бо якщо це просте, невинне, кероване інстинктом життя, ця дитинність, ця невимуштрувана, наївна геніальність десь, може, ще й існувала серед селян, ремісників абощо, що мені не вдалося ані побачити її, ані, тим більше, прилучитися до неї. Ти пам’ятаєш також, правда ж, як