Читати книгу - "На скрижалях історії"

Їхали вони з Білошапкою рядовими, а таку брехеньку, вірогідно, підказав написати Підгорний. Той служив в одному з Білошапкою 159-му запасному піхотному полку, тільки не в одній роті. У ньому служили, крім них, ще вісім вербівчан. Іван замислився над тим, що ж спонукало односельчанина звести на нього наклеп? І спливло в пам'яті далеке, давно забуте...

Давня неприязнь до Івана Харченка в Івана Підгорного жевріла ще з часів зародження колгоспу у Вербівці. І врешті розгадав ще й те, чого у його квартирі, так до всього приглядається «друг» сім'ї Дяченко. Життя воно якесь химерне й неоднозначне. Огортає його вразливе серце сум і біль, а по душі наче липка гусінь пролізла.

Осінь 1937 року стоїть суха, особливо жовтень місяць. Іван заочно навчається в Черкаському педінституті. Лекції надсилають поштою, це полегшує йому роботу в школі. На початку року сім'я, слава Богу, прибавилася, народилася донечка Галя.

Насуваються зловіщою хмарою якісь недобрі, буремно-громові навкільні події. Мінливі, тривожні, сповнені найхимерніших несподіванок і шокуючих новин. Партійні й місцеві газети шельмують комуністів-партійців, серед яких і осердні особи в державі, що займають високі посади в Києві й на місцях, закликають до розправи над м'якотілими суддями й прокурорами. Це провокує рух робсількорів-донощиків, які хватко приватизували «високу місію» усправедливлювачів «зашкарублого у злі світу», правда чомусь ховаючись за псевдонімами на кшвалт «Свій», «Пильний» та ін. Пропечатані в газетах негайно піддаються репресіям. Діти репресованих на шпальтах газет офіційно з показним пафосом відрікаються від своїх же рідних батьків.

Навколишній світ знавіснів і кружляє в людиноненависницькій смертельній каруселі. Це ймовірно найточніша фіксація катастрофічного світовідчування української людності 30-40-х років XX століття.

Здивувала Івана звістка про арешт учителя Завізіона. Він добре його знає, навчалися разом, і ось на тобі — «ворог народу». Спало на думку, що й на нього є доноси Підгорного, Білошапки, а може й Дяченка. Ночами тривожні думки заважають спати. Ледь задрімає, як тут насуваються кошмари, щоночі боязно вже лягати в ліжко. Ці сни ввергають у пусту глибоченну криницю, з якої йому довіку не вилізти. Або ж під ним розверзається земля, і він летить у безодню. Чи зграя вовків накидається на нього беззахисного й нікуди подітися. Якась дурня... Прокидається ввесь мокрий, як із води вибрідає.

Кошмарні сни відтак стали страшною дійсністю чорної пам'яті 20 жовтня 1937 року. Після четвертого уроку, першої зміни Івана Харченка негайно викликає до центральної школи голова профради педколективу Тарасенко Гнат Васильович.

Зайшов до учительської, там уже в повному складі зібрали учительський колектив. Голова районної профспілки вчителів Коваленко, якого Іван уперше бачить, оголосив:

— Розпочнемо нашу роботу! Ви, товаришу Харченко, детально розкажіть нам свою біографію, про вас якраз і стоїть питання на повістці денній.

Тієї ж миті й пригадалися слова Дяченка, який на його мрії вголос про закінчення інституту в цьому році, прямо відрізав:

— Не вдасться вам закінчити інститут узагалі.

Іван тоді рішуче заявив:

— Я маю тверді наміри його закінчити в цьому році.

А Дяченко ще раз категорично відрізав:

— Не закінчите!

Щойно пригадавши ці слова, Іван сіпнув комір сорочки, наче задуха його здавила, і заявив, що докладна біографія є у відділі народної освіти, принаймі можна там було б усе дізнатися. Тоді Коваленко завернув з іншого боку:

— Ось увесь учительський колектив хоче знати вашу біографію, так ви й розповідайте.

— Мою біографію всі вчителі знають добре, за винятком вас. А проте можна й розповісти, — набичився Іван, стоячи біля дверей, бо ніде йому сісти. Цього разу ніхто йому стільця не запропонував, як це завше було заведено в колективі.

А втім, оповідь про своє життя він зробив. Коваленко, заглядаючи в записник, що лежав перед ним, ще багато задавав йому питань, звісно записаних із чиїхось підказок.

— Чому у вашому помешканні відсутній портрет Сталіна? А портрет Шевченка є, заквітчаний вінком із живих квітів?

— У мене на столі в оселі є бюст Сталіна, а на етажерці бюст Леніна, навіщо ще й паперовий портрет? Скла немає, нічим його засклити, мухи засидять. А Дяченко он, як доносив про все це, на бюст навіть і уваги не звернув.

Усі, як по команді, утупилися очима в Дяченка.

— Чому ви приховали, що ваші брати живуть за кордоном?

— Це донос із Вербівки. Так, мій брат Павло колись пішов із дому, йому було тоді чотирнадцять років. Люди подейкували, що бачили його в Денікіна, а чи живий він, не знаю.

— У селі Вербівці ви агітували населення з ціллю недопущення вступу його до колгоспу?

— Нісенітниця! Кожен колгоспник вам ствердить, хто організовував колгосп «Промінь». Я був замісником голови цього колгоспу в першому правлінні.

— Ви під час підписки на державну позику завжди протестували проти неї.

— Он сидить наш профорганізатор товариш Тарасенко, нехай він вам скаже, скільки я свого часу затратив на підписку населення на держпозику.

Запитання одне за одним, сиплються й сиплються, як дрібний горох з розв'язаного мішка, а він відповідає. По завершенню Коваленко наважливо підсумував:

— З усього видно, що ви не наша людина. Можете вийти, треба буде, покличемо. — Затим виніс пропозицію:

— Пропоную вчителя Харченка І. Б. виключити з членів