Читати книгу - "На скрижалях історії"

Крізь прочинені двері чутно: старий учитель Юрій Олімпович Бучинський, один проголосував проти. Іван не був партійним, то пройшов лише один раз процедуру виключення. Ще сказали, щоб завтра з'явився в райВНО.

21 жовтня 1937 року вранці Іван прокинувся з пасмугою тривоги в тямку, і головним болем. Неспокій шорсткими остюками начинив серце, геть вистудив сон з-перед очей.

Направився в роздумав і гризотах до РайВНО в Кам'янку, дружина поплелася з ним, сама не знаючи для чого. Там йому завідуючий Бондаренко повідомив:

— Є розпорядження, не допускати вас до роботи!

Сипонуло по спині холодною мурашвою. Од такої новини вони обоє, немов громом пришиблені, спантеличені до краю, вийшли з РайВНО... На душі розруха й порожнеча, щемить серце за дітей, а відтак мозолиться душа невідомістю майбуття.

Пізно ввечері, цього ж дня, до хати ввалилися два невідомі чоловіки, одягнуті в напіввійськовий одяг. З ними третій, сусіда через шлях Яків Іванович Гординський, фельдшер Михайлівського дитячого будинку. Усе тіло Івану скувало на мить передчуття лиха. Здивовано глипнув на пізніх відвідувачів, потім очима запитав Гординського, той невизначено здвигнув плечима й метнув чомусь погляд догори. Однак на стелі відповіді не виявилося, і він нічого не відповів. Один із приходні в звернувся до господаря:

— Ми зараз зробимо у вас обшук.

— А ордер на це ви маєте?

— Так, є, ось він, — метельнув той перед носом папірчиною, яку спантеличений Іван не встиг навіть розгледіти, не те, щоб прочитати. У серці і в голові воднораз застукали молотки. Ця несподіванка приголомшила. Дружина з дітьми й тещею десь у другій половині хати. Повів непроханих приходців до своєї кімнати, де в нього стіл, етажерка з книгами, зошити дитячі, навчальні плани й всі його папери в теці.

Негайно в куток полетіли на купку «Історія України Русі» М. Аркаса, «Кобзар» Т. Шевченка, дві частини «Запоріжжя» Д. Яворницького, декламатор «Розвага». Вони всі на українській мові, дореволюційного видання. Книжок на російській мові не брали. У його кімнаті вже обнишпорили всі закутки й ось один із непроханих гостей радісно вигукнув:

— О, поглянь, Троцький!

— Читайте уважніше, то не Троцький, а Троїцький, а книжка про сільське господарство.

Присоромлений оперативник опустив очі доліруч, але все одно книжка, як речовий доказ «злочинної діяльності», полетіла на купу в кутку, що громадилася на очах. Відтак обшукали дитячу кімнату, забрали тещин молитовник на польській мові і її іконку, знявши зі стіни. Обшук добіг кінця. Усе, що на їх думку було небезпечного, зав'язали в хустку, подану дружиною, і наказали:

— Збирайтеся! Підемо з нами, а ви товаришу — вільні, — звернулися до сусіда. У передпокої Іван почав одягатися і благає:

— Піду попрощаюся з дітьми в ту кімнату.

Час пізній. Діти сплять. Підійшов до колиски, поцілував Галю в голівку. Її тонісінькі губи, ніби два шнурочки, поворухнулися. Уві сні зітхнула й заплакала. Обидва синочки сплять разом у дитячому ліжку. Хочеться йому запам'ятати їхні личка, удивляється в них, шепоче:

— Нещасні мої дітки, коли ж я вас знову побачу?!

Приголомшений несподіваним арештом, стетерілий од розпачу він заплакав, прощаючись із дітками, хоч і жевріла ще слабенька надія: «Либонь усе це непорозуміння?» Поцілував їх і вибрів із хати. Дружини десь не стало, з нею так і не встиг попрощатися.

Тюпачать із співробітниками МДБ до сільради. Усе село спить. Осінні роботи в розпалі. Колгоспники, натрудившись, відпочивають, лише снують автомашини, що перевозять цукровий буряк на Кам'янську цукроварню. На одну з машин Івану звеліли сісти поверх буряків. Провожаті вмостилися поруч.

У Кам'янці зупинилися біля єдиного на все містечко двоповерхового приміщення. Тут райвідділи міліції й МДБ. Звеліли Івану йти на другий поверх по східцях, що підіймаються з вулиці ніби на балкон, на якому розвалився гармоніст і наярює на всю катушку якийсь вальс. Затриманого увіпхнули до невеличкої кімнатки, мабуть чергового міліціонера. Тут і начальник райвідділу МДБ Сонін. Він звелів комусь звільнити місце на тапчані, а новенького запросив сісти. Той сів поруч із цивільним чоловіком, який відразу ж обізвався до нього.

Лише тепер здивований Іван упізнав свого двоюрідного брата Прокопа Кириловича Харченка, старшого на два роки. Ледве встиг той промовити: «Що, брате, ускочили в казан з окропом? Так, значить, і тебе?» — як його поспішно видворили з кімнати. Іван звернувся до Соніна:

— Яка причина тому, що я тут?

— На вас є донос односельців.

— Доноси є, і я знаю, хто їх писав, але ж у них нічого не сказано про мій хоч який-небудь злочин.

— Нам надійшло розпорядження затримувати всіх, на кого є сигнали. Якби ви донесли на них, ми б затримали їх, а ви були б вільні. Таке розпорядження, нічого не поробиш.

Сонін недавно вступив на посаду начальника. Дотепер був Осіпов, який отримав підвищення й виїхав із Кам'янки. Сонін занадто худющий, обличчя зеленкувате, зчаста кашляє. Коли він вийшов, черговий міліціонер обшукав Івана, відібрав блокнота й олівця, повідрізав усі ґудзики й гачки на штанях, забрав ремінного очкура. Довелося підтримувати штани руками. Обмацав і парусинові туфлі й кепку, а потім усі рубці й кишені. Після чого повів затриманого на