Читати книгу - "На скрижалях історії"

— Ось твоє місце, будь як удома, тут немає «тих»...

Іван сів на тапчан, скинув пальто. До нього підсів знайомий учитель математики з села Тимошівки Єрмолаєв Павло Петрович, родом із Лебедівки й запропонував:

— Випийте, Іване Борисовичу, кухоль гарячого чаю, заспокойтеся.

На столі стоїть відровий самовар і лежить купка цукру. Іван випив цілий кухоль, бо зрання й ріски в роті не мав. Приліг на тапчан, а в душі коїться такий хаос, ніякими словами не передати. Видавалося, що спав довго, однак гурт чоловіків як сидів, так і сидить, а Прокіп їм і далі щось розповідає. Отже дрімав хвилин десять, не більше.

Усі затримані в камері з навколишніх сіл, більшість незнайомі між собою. Найстаріший дід Гречка з Райгорода, йому під сімдесят. Велетенський під два метри на зріст, молодий парубок-матрос із Лузанівки. Він тиждень, як повернувся з Колими, де відбував семирічну покуту за вбивство своєї дружини з ревнощів.

Промайнула ніч, можновладна владарка людських сумнівів, недодуманих удень думок, які теж, наче кажани, падають на людину, годі їх позбутися... Із-за річки Тясмин сріблом вигулькує світанок, народжується перший ранок Івана в неволі. Вартівник викликає діда Гречку:

— Виходьте, діду, до коней, почистите, а потім нагрієте самовар.

Унесли цукор, висипали на стіл, поклали на кожного по шість цигарок. Чай п'ють по черзі, не вистачає чашок. Прокіп зібрав усі цигарки й заявив:

— Палити також будемо по черзі з відкритою квартиркою.

Є тут із ними ще один старий чоловік Вашкевич, агроном-садовод із Михайлівки, йому за шістдесят, сивий, мовчазний. Решта людей незнайомі.

Викликали в коридор за передачею. Вартівник уручив корзину й показав пальцем на вушко, сплетене з рогози. Іван розкрутив його й витяг записочку. У ній дружина сповіщає про день відправки їх із Кам'янки на Черкаси через Михайлівку. Узяв передачу, подякував вартівникові, бандурівському парубкові, а записочку вкинув до рота й запив водою. Повернувся до камери. Братові віддав передачу, звелів розділити між усіма.

Викликали на допит. На другому поверсі черговий указав кімнату, постукав і одхилив двері. Заходить Іван туди, наче в домовину лягає. Вишневі двері нагадали чомусь віко труни. Закрижаніло на потилиці, здається, звалиться на підлогу й серце випорсне з грудей. «Мертвого з гробу не вертають, — кружеляться в пам'яті, немов шалені дзиги, колись десь чуті слова. — Не вертають, не вертають, не вертають...»

У світлій кімнаті за столом сидить слідчий, щупленький чоловічок середніх літ, у чорному костюмі, очі ніби косі, вузько поставлені. Звелів сісти на табуретку перед столом. Розгорнув велику паперову теку, заглибився в читання паперів. За хвильку звернувся до візаві:

— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Харченко Іван Борисович.

Далі, після ще якогось процедурного запитання, слідчий почав усе занотовувати в протокол допиту.

Посипалися запитання наче град, цей чоловічок викидує слова, ніби випльовує насіння, звуки дивно розлунюються в порожній кімнаті:

— Нам відомо, що ви вихваляли Гітлера...

— Давайте свідків, нехай скажуть, де й коли це було, такого я не знаю.

Слідчий пише, не звертаючи уваги на Іванові заперечення. А що — хтозна?

— У вашому помешканні не було портрета Сталіна, а був портрет у вінку з квітів. Ви, як учитель, повинні були подавати приклад населенню, а виявилося навпаки.

— У моїй квартирі були бюст Леніна й Сталіна, нащо ж тоді портрет, щоб мухи засиділи? Адже скла дістати ніде, щоб засклити раму.

Слідчий і далі повільно продовжує все щось верзюкати на папері.

— Ви, перебуваючи в селі Вербівці, агітували селян, щоб ті не вступали до колгоспу, а це знаєте чим пахне?

І весь час пильно втуплює погляд у підслідного.

— Це брехня, товаришу слідчий! Запитайте у Вербівці будь-якого колгоспника, адже в першому правлінні колгоспу я був заступником голови й відав канцелярщиною й фінансами.

Слідчий роздільно відчеканив:

— Який я тобі товариш? Ти ворог народу, а я радянський працівник! Ви ставили п'єси на українській мові у Вербівці й Михайлівці?

— А на якій же я мові повинен був ставити їх, на грузинській? Інша справа, коли б це були заборонені п'єси, а то ж із дозволу райкультвідділу.

Слідчий мовчки продовжує писати.

— У вас є брат за кордоном. Чому ви приховували це й не заявили куди слід?

— Не знаю я, де зараз знаходиться нещасний мій брат Павло. Може за кордоном, а може згинув десь. Я не був удома й не міг знати про це.

Слідчий, не зважаючи на Іванові слова, незворушно продовжує писати.

— Під час обшуку у вас виявлена ікона в кутку кімнати й молитовник на польській мові, ви як учитель...

— Хіба я маю право, хоч і вчитель, забороняти старій жінці, моїй тещі, тримати ікону в своїй кімнаті, або молитися по молитовнику? Вона по національності полька, як і моя дружина, нехай собі молиться, то її справа.

Слідчий витягує відповіді з Івана, як п'явка зайву