Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Вона ніжно пригорнула до себе напружене тільце дівчинки, неначе намагалася відгородити дитину від покликів Ангела Смерті. І Мак-Дьюї, котрий тримався вже з останніх сил, не витримав, зайшовся плачем і крізь сльози прокричав:

— О, Боже! Господи! Змилуйся…

Наближалася вирішальна битва.

Прокинувшись, я сказала собі: «Томасино, подруго, вшивалася б ти звідси, поки місіс Мак-Кензі тебе не застукала».

Місіс Мак-Кензі завжди лютувала, коли бачила, що я лежу в шухляді комода на речах Мері-Pya. А я робила це для того, щоб її позлити, ну й ще для того, щоб понюхати лаванду. Я ж просто обожнювала лавандовий запах.

І того разу в мене під носом лежав мішечок з лавандою, і поки я спала, весь час вдихала її запах. Благодать! Ще одна причина, щоб довше повалятись у шухляді.

Сяйнула блискавка, ударив грім. Шерсть моя одразу стала дибки, і мені стало страх як не по собі. Я знала, що це таке. Одну точнісінько таку саму грозу я вже пережила. Так, це була гроза, і я подумала: «Піду-но я краще у ліжко до Мері-Pya. Ану як малій стане страшно, і вона захоче мене погладити. Та й мені там буде якось затишніше…»

Я скокнула з шухляди, перескочила на ліжко… Протяжний спалах блискавки освітив кімнату — і я все побачила! Мій хвіст, моя шерсть — усе стало дибки від побаченого! Від жаху я вигнула спину дугою! Мері-Руа в ліжку не було! І ліжко було не її. Та кімната, в якій я була, належала не Мері-Руа!.. Не пригадую, щоб я взагалі колись у ній була. Я була в чужому будинку.

Уперше в житті я відчула, що таке паніка; я, Томасина, уродженка шляхетного роду, чий спокій та самовладання ставили іншим у приклад!..

Де я? Як я сюди потрапила? І взагалі, що сталося?

Я забігала по кімнаті, наче навіжена, скакала з ліжка на підлогу, на стілець, на комод. Знов спалахнула блискавка і освітила сходи. Перескакуючи за раз по п’ять сходинок, я збігла вниз і опинилася у другій незнайомій кімнаті, де було повно всіляких речей: камін, стіл, кошик при каміні, мабуть, для кота, кілька стільців… Я забігла на кухню — не мою кухню, зі стосом тарілок, чужими запахами — з кухні потрапила до іншої кімнати, в якій стояв якийсь страхітний агрегат, який, здавалося, чигав на мене.

Я металася з кутка в куток, і паніка та переляк від того тільки дужчали. Будинок був малий — він не дотягував і до половини нашого помешкання, і я була в ньому як у мішку! Немов дурна, я підбігала до дверей, до вікон, та тільки зайвий раз переконувалася в тому, що все зачинене на зовнішні замки-засуви-шпінгалети. Ані тобі ручки, на якій повис — і вона повернулася, ані відбитої дошки, яку відсунув — і ласкаво просимо до шпарини! Підлога, стіни — все було з каменю, а двері зроблені з дуба. І жодної шпаринки; не те що кіт — навіть миша не пролізе.

Я зупинилась посеред кімнати, прислухаючись, як несамовито гупає у грудях серце, і намагалася згадати, що ж таке сталося зі мною — з Томасиною. Я сказала собі: «Небом тебе заклинаю, тільки не метушися. Може, це тобі просто сниться. Сни нерідко бувають такими: або хтось за тобою женеться, або кудись потрапиш — і не можеш повернутися назад…». Щоб переконатися себе в тому, що це просто сон, я вирішила трохи вмитись — і одразу збагнула: це не сон! Коти вві сні ніколи не вмиваються!

А потім сяйнула найстрахітніша, натріскучіша, най-сліпучіша блискавка і загриміло так, що можна було оглухнути. Після блискавки щось затріщало і начебто впало. Неподалік почулись верески, гавкіт, виття і просто галас усякої звірини.

І я сказала: «З мене досить!» — та й полізла в комин.

Це був просто якийсь жах! Через сажу я нічого не бачила і ледве дихала, а коли пролізла половину шляху, то ще й на додачу зав’язла. Через дощ, який періщив зверху, стінки комина стали масні та слизькі, і навіть не було за що вчепитись лапою. Плече вперлося у кут цеглини, що загороджував і без того вузький прохід, а лапи ковзали по стіні й літали на всі боки. Я відчувала, як сили помалу покидають моє тіло. Яке жахливе місце для смерті шляхетної кішки, яка жахлива сама смерть!.. Але я не хотіла здаватись. Мені ж треба додому…

Додому! Додому! Додому! Я висіла у темному комині, а уява моя малювала наш дім в Аргайльському проїзді, і я неначе наяву побачила усі знайомі закутки, спальню, кухню, п’ятачок на кухні, де стояло моє блюдечко, укривала та ковдри на дівочому ліжку, а ще — оту просту курносу дівчинку з рудими косами, у фартушку, яка носила мене, перекинувши через руку.

І знаєте, там, у слизькій темноті ненависного комина, я раптом відчула запах дівчинки, та так чітко, неначе я сиділа в неї на руках. До аромату дівчинки домішувалися запахи щойно попрасованої бавовни, фланелі, шовкових стрічок, мила, хліба з маслом та варенням, зубного еліксиру, теплої шкіри та волосся.

Як я ненавиділа ті моменти, коли вона перекидала мене через руку і волочила за собою, мов ганчірну ляльку, а все ж тоді, у ту мить, коли ще трохи — і я б задихнулась та вмерла у чорному комині, відчувши ці пам’ятні запахи, я раптом дуже захотіла, щоб вона знову носила мене. Мені стало так тужно, що несила передати, і я зібрала всі свої сили, готуючись до відчайдушного, вирішального кидка.

Знову сяйнула блискавка, і при її світлі я побачила отвір, яким закінчувався комин; він був такий близький — і водночас такий